Читати книгу - "По тих, хто вижив, стрілятимемо знову, Клаудіо Лаґомарсіні"

і замахується на Бовдура. Але рухається так повільно, що пасинок легко уникає удару простим кроком назад. Бовдур теж розмахується, зараз почнеться бійка, але втручаюсь я. Його стримують двоє типів з вусами — таких однакових, що здаються близнюками.

Я вириваюся з маминих рук і підходжу до Дятла, якому зараз непереливки. Адже тепер усі родичі визвірилися на нього і стали на бік пасинка.

Я хапаю Дятла за рукав сорочки, відтягую його назад. Ніколас завмер на порозі жалобного залу, не знаючи, що йому робити. Озирається, ніби хоче сховатися в одній кімнаті з померлою.

Бовдур, якого тепер утримують-підтримують усі родичі, заводить недолуге звинувачення, перемішуючи італійську з діалектом. Звертається до них, повернувшись спиною до Дятла і моєї бабці. Каже, що то Дятел свою жінку порішив. У суді нічого не докажеш, мабуть, адже оцей звірюка і надалі стверджуватиме, що синці вона набивала собі сама, коли падала. Але ж усім відомо, що він її бив. Споконвіків, він сам це бачив, на власні очі, коли ще був малим, і на старості не перестав бити, — це точно. А якщо її вбили не його штурхани, тоді винне в усьому нещасливе подружнє життя з його обрáзами, насильством і зрадами, живе і не останнє підтвердження яких — ось тут, в усіх на очах. То його ноги більше не тримають? Зате духом він так і не вгамувався, просто з роками скоротив радіус дії своїх походеньок: з Європи до Італії, потім з регіону до провінції, з міста до кварталу, з кварталу до вулиці. Був бабієм, бабієм і помре.

Дятел слухає його з піною біля рота (піна — в буквальному сенсі, що капає йому з куточка губ). Як той при­чмелений боксер, що завдає відчайдушного удару наосліп, кричить на діалекті:

— Та я ж тобі за батька був! Я, оцей звірюка, був тобі за батька! Твій справжній батько, де він?! Усі знають, як воно було: повісився, бо був голубим і хотів утекти з одним типом! Його батьки прознали, не дали йому втекти, от він і повісився! А тебе й твою матір хто забрав до себе додому, га? Оцей звірюка, оцей дурень, що зараз стоїть перед тобою!

Я шукаю очима Ніколаса, але ніде не бачу. І його мопед теж зник.

**

Я не пригадую, чи мені колись доводилося бачити, щоб таксі так глибоко проникало у заплутані лабіринти тутешніх найвіддаленіших вуличок, аж до нашого провулка з його майданчиком для паркування. Коли дверцята таксі відчиняються, з машини вилазить колоритна фігура, яка цілком відповідає незвичній ситуації: здоровенний живіт, пишні на кшталт велосипедного керма сиві вуса, гостроносі чоботи, ковбойський капелюх і хустка на шиї.

Почувши дзвінок домофону, з дверей виглядає Дятел і підозріло придивляється до дивного типа. Спершу не впізнає. Чи, може, просто завмирає від несподіванки, побачивши перед собою живу карикатуру на американця — розбагатілого італійського емігранта, яким би його зобразив художник у коміксах. Вусань першим порушує мовчанку.

— Гей, придурку, — говорить, — ти що, не впізнаєш мене? Я — Недо!

Коли в очах Дятла нарешті з’являється слабкий проблиск свідомості, Недо кидає на землю спортивну сумку, яка до цього висіла в нього через плече. Я спостерігаю, як ті двоє довго обіймаються, хоча й поводяться незграбно через животи, що випинаються вперед у обох. На якусь мить мені навіть здається з мого спостережного пункту, що Дятел схлипує.

Поки Недо розташовується зручніше в альтанці, Дятел заходить до хати й виносить сулію свого особливого вина. Про всяк випадок (хто його знає, що вони там п’ють о третій дня у своїх америках!) прихоплює ще й пляшку віскі J&B.

Проте, на великий подив і розчарування Дятла, Недо заявляє, що з 1996 року не п’є алкогольні напої. Супроводжує відмову орацією про віру, родину і турботу про тіло як храм для душі. Натреноване вухо (моє натреноване тривалим переглядом телевізора) негайно розпізнає риторику колишнього п’янички, який подався у протестанти. Зніяковілий Дятел повертається до хати й знаходить пляшечку «Кродіно»[25].

— Тільки він теплий, як сеча, — говорить Дятел, вдаючи безтурботного, — треба додати льоду.

Недо розмовляє якось дивно: або на діалекті, або гундосить у ніс, коли намагається перейти на чисту італійську.

Вже через кілька хвилин, достатніх, щоб охолодити й випити «Кродіно», всі теми для розмови вичерпано: останні роки життя аж до смерті паралітички, мережа казино, що належить Недо, його перша дружина й американські діти, друга дружина й мексиканські діти. Болячки на старості. The end, my only frend[26].

Недо бере сумку, яку до цього кинув на землю, і починає в ній копирсатися. Виймає кілька невеликих предметів, яких з такої відстані не можу як слід роздивитися. Згодом бачу, як Дятел підводиться, йде до наших воріт і дзвонить. Відповідає мама і відхрещується від нього як може. Каже, що їй треба куховарити. Верби немає вдома, Вейн у крамниці. Доводиться йти мені самому і вигадувати поважні причини для решти.

Спершу Недо звертається до мене англійською. Я нічого не розумію; здається, у нього сильний південноамериканський акцент, але, можливо, це просто погана вимова.

— А він казав, що ти добре знаєш англійську, — каже мені Недо, — мені потрібен перекладач для моїх друзів-­американців, які приїжджають сюди у відпустку.

Я відповідаю, що розмовляю англійською на шкільному рівні — так собі, нічого особливого. Тоді Недо наказує мені порахувати до десяти. Вже на цифрі «три» перебиває мене, щоб виправити: «two» слід вимовляти з «т». А всі італійці замість неї вимовляють «ч».

Недо витягує із сумки пакунок з карамельками, зефіром, плитками шоколаду та іншою бридотою, якої повно у будь-якому супермаркеті, — бачу ще «марси» та «снікерси». Не розумію, навіщо було перти їх літаком аж з Америки.

Дятлові він подарував фішки з казино і невелику пластмасову рулетку з малесенькою кулькою всередині. Змушує нас вибирати: red or black[27]? Перекладає для Дятла, який вибирає чорне. Кулька зупиняється на червоному, і я виграю шипучу карамельку з лимонним смаком. Дятла, схоже, це розважає; на якусь мить він забуває — ми обоє забуваємо — про жалобу, труну, хризантеми[28], гнітючий смуток останніх днів.

Інколи поведінка Недо мене дратує: він поводиться з нами як із дикунами. Дятел не звертає уваги, для нього таке ставлення — як «дежавю» дитинства: мабуть, пригадує, як союзники-американці давали йому шоколадки й жувальні ґумки в обмін на фотографії з усмішкою.

Згодом Недо витягує із сумки алюмінієву табличку. Він уже знає про крадіжку — напевно, Дятел розказував по телефону. На табличці зображено револьвер. І