Читати книгу - "По тих, хто вижив, стрілятимемо знову, Клаудіо Лаґомарсіні"

напис, який Недо перекладає для нас слово в слово. Ідеться про заборону злодіям ступати на приватну територію, в разі порушення — неминуча смерть, спричинена вогнепальною зброєю.

Дятел криво посміхається і мовчки кудись іде. Здається, я здогадався, що́ він надумав. Так і є: повертається з Пушкою. Передає її Недо, який поводиться зі зброєю з певною невимушеністю, притаманною заокеанському жителю. Вправним рухом витягує патрони з магазину. Другим — заганяє їх усередину і зводить курок.

— І досі стріляє? — запитує, провівши пальцем по запиленому дулу. Дятел лається на діалекті, обурюється: і ти ще питаєш?!

Недо прицілюється у дикого голуба, що пролітає над садком нашого будинку.

—May I?[29]

Виникає непорозуміння, тому що Недо несвідомо запитує англійською, а Дятел думає, що йдеться про те саме запитання, що й раніше.

— Та звісно! — вигукує.

Від пострілу Пушки нам закладає вуха. Дятел тільки рота роззявив, не знаючи, чи гніватися, чи сміятися.

— Ти що, здурів? Це ж тобі не у вашій Америці, де стріляють, коли захочуть, як у тирі! Давай сюди!

Сміючись забирає Пушку з рук Недо і йде ховати її на місце. Недо шкіриться, каже «fuck», кахикає. Десь завила сирена сигналізації: напевно, на машині у когось із сусідів. Може статися, що хтось подзвонить карабінерам, адже постріл почули на сотні метрів. І комусь може спасти на думку, що стався черговий нещасний випадок із літньої кримінальної хроніки, коли від спеки, набридливих дружин та дітей у якогось голови родини здали нерви.

Недо — хоч би що: регоче, смикає за шкіряні шнурки своєї химерної краватки.

— Hit[30], — каже мені й підморгує, тикаючи пальцем у ту ділянку неба, куди щойно стрельнув.

До альтанки, лаючись на діалекті, повертається Дятел. Постукує себе по голові пальцем і повторює Недо сказане раніше: ти геть здурів, друже.

З нашої хвіртки виходить мама й питає, що відбувається, хто стріляв. Але Дятлові хочеться розважитись, і він непевно крутить вказівним пальцем у повітрі. Мама вітається і прощається з Недо, кладе на стіл начиненого шротом голуба і тягне мене додому.

**

До альтанки — на першу після похорону вечерю — приходять і Вейн із мамою. Іти їм не хотілось, але відмовитися й цього разу було б нечемно. «Що люди скажуть?» — приказувала, мабуть, мама Вейнові, щоб його переконати. У нашій маленькій галактиці ніякі аргументи не витримують проти згадки про те, «що люди скажуть».

Основна страва, з якої мені перепав лише крихітний шматочок, — застрелений голуб; мама принципово відмовляється його куштувати і навіть згадувати вголос. Вейн, як заправський мисливець, відмовитися не може, хоча й наголошує на тому, що Недо дуже ризикував, бо неподалік якраз проїжджала патрульна машина і йому могло добряче перепасти на горіхи.

Першу частину вечері присвячено розповіді, приправленій жартами, лайкою та сміхом, про те, як птах із неба потрапив на пательню. Якщо порівняти цю історію з фактами, свідком яких я став на кілька годин раніше, вона значно перебільшена, адже Дятел додає щось своє, прибріхує, перекручує. Як на мене, це наводить на певні роздуми щодо правдивості його традиційних еротичних розповідей про події, які відбулися сорок, п’ятдесят, шістдесят років тому. Адже таке віддалене минуле міг фальсифікувати навіть найскрупульозніший літописець, то що вже казати про Дятла.

Коли настає черга Недо говорити, він розповідає про казино, про те, як почав свою справу, як живеться в Америці. Дятел каже Вербі, щоб приніс карти. Мій брат уміє робити кілька фокусів із картами — принаймні вмів раніше, коли ще вчився у середній школі, і кожна вечеря в альтанці завершувалася виставою нашого Мега-Мага.

Верба віднікується, каже, що не пам’ятає, вигадує якісь патетичні причини: то пальці вже не натреновані, то карти старі й злежалися. Всі наполягають, і я теж наполягаю як можу, тому він нарешті здається. Абракадабра, фокус-покус: то тепер тобі соромно, Мега-Магу?

Верба приносить колоду, пробує перетасувати карти з колишньою спритністю. Хоча мені й здається, що навички не втрачено, він кривиться із вдаваним розчаруванням, морщить лоба і важко зітхає. Каже Недо, щоб вибрав одну карту, показує її нам, перш ніж покласти назад до колоди. Недо вибрав чирвову трійку. Верба швидко перемішує карти і раз-по-раз морщиться, тому що, на його думку, щось у нього не виходить як треба. Закінчивши, придавлює колоду долонею і проводить нею по столу, наче віх­тем.

— Як ти тоді казав: абракадабра, фокус-покус? — сміється бабця, тоді як Мега-Маг викладає поміж склянками та стосиками хліба звивисту стрічку з карт. Карти вже перевернуті лицьовим боком догори, лише одна залишається неперевернутою. Верба вказує на неї пальцем і витягує з загальної стрічки.

— Оця карта? — запитує, вказуючи на відмінність на її сорочці. На перший погляд, вона нічим не відрізняється від інших: той самий геометричний малюнок, який по кутках переходить у чотири червоні троянди. Але на цій замість однієї троянди зображено череп. І той череп тримає у зубах три чирви. На жаль, ефект несподіванки трохи змазується, бо настає із запізненням у кілька секунд: усім, окрім мене, доводиться начіпляти окуляри, придивлятися і по черзі роздивлятися малюнок.

— Як ти це робиш?! Та ти — справжній чарівник! — каже бабця.

—Stacked deck! — вигукує Недо. — Колода — мічена!

Замовкає на мить, поправляючи шнурки своєї дивної краватки.

— У моєму кази́но, — він робить наголос на другому складі, — за таке негайно загримиш за ґрати!

Від душі регоче. За ним регочуть бабця і Дятел. Регочемо всі, ніби ніхто й не помирав. Ні в кого той череп не викликає якоїсь особливої реакції, лише мені за цих обставин він видається недоречним.

Але розмова за столом уже перескакує на щось інше, тече, перекочуючись з однієї теми на другу, ніяк не пов’язану з попередньою. Від Мега-Мага — до чаклунства, зурочення і вібрацій Всесвіту. Тут у розмову вступає мама, яка вважає себе експертом у цій галузі. Вона щоразу привозить із супермаркету чергову книжку про це. Починає з базового рівня, з визначення різниці між білою та чорною магією. Потім переходить до недолугого переказу нещодавно прочитаної книжки: дурнуватого псевдо-наукпопу про магічну силу каміння. Її перебиває Дятел розповіддю про одну відьму, яка ще на початку 60-х жила в гірському селі поблизу мармурових кар’єрів і своїми ритуалами й чарами виливала переляк у дітей. І навіть через багато років, — божився він, — можна було запросто розпізнати тих, хто побував у її руках.

У Вейна своя теорія: магія — дуже суб’єктивна річ, придумана, щоб обхитувати бідний люд. Таким чином нами вже протягом століть крутять як хочуть.