Читати книгу - "Місіс Делловей, Вірджинія Вулф"

керамічні каструльки, де плавали порізані курчата, а на додачу ще й палахкотів барвистий, неземний вогонь; тому після вина й кави (безкоштовних) перед задумливими очима поставали приємні видіння; перед очима, яким життя здавалося музикою, загадкою, перед очима, яким так хотілося споглядати привітну красу червоних гвоздик, поставлених леді Брутн (її рухи були завжди трохи вайлуваті) недалечко від себе, тож Г’ю Вітбред, почуваючись у злагоді зі всесвітом і водночас цілком певний свого становища, сказав, відклавши виделку:

— Хіба не чарівно вони виглядали б із вашим мереживом!

Міс Браш аж скорчилася від такої фамільярності. Вважала його дещо неотесаним. І це тільки смішило леді Брутн.

Леді Брутн піднесла гвоздики, тримаючи їх доволі силувано, майже так само, як на картині в неї за спиною генерал тримав сувій; стояла нерухомо, у задумі. Ким вона була тепер, генеральською правнучкою? Праправнучкою? — запитав себе Річард Делловей. Сер Родерік, сер Майлз, сер Толбот — саме так. Просто дивовижно, як у її роду передається схожість по жіночій лінії. Їй би стати драгунським генералом. І Річард пішов би до неї на службу, навіть із великою охотою, він дуже її поважав, він леліяв ці романтичні думки про доладно збудованих знатних старих леді, а з огляду на свою добродушність залюбки привів би до неї на ланч когось зі своїх молодих гарячих друзів, неначе з палких ентузіастів чаювання можна виховати таких, як вона, леді! Він знав її рідні місця. Він знав її родину. Вона мала виноградну лозу, яка все ще плодоносила і під якою сидів чи то Лавлейс, чи то Геррік[29] — вона не читала віршів, але таке їй переповідали. Ліпше зачекати з тим запитанням, що не давало їй спокою (про звернення до громадськості; якщо так, то якими словами тощо), ліпше зачекати, вже після кави, подумала Леді Брутн; і поклала гвоздики назад біля своєї тарілки.

— А як там поживає Клариса? — раптом запитала.

Клариса завжди казала, що леді Брутн її недолюблює. Справді, вважали, що леді Брутн більше цікавиться політикою, ніж людьми, що вона говорить, немов чоловік, що мала у вісімдесятих стосунок до якоїсь горезвісної інтриги, про яку почали вже згадувати в мемуарах. Достеменно в її вітальні була ніша і стіл у тій ніші, і фотографія над столом генерала сера Толбота Мура, тепер уже покійного, і генерал у тій ніші (якось увечері у вісімдесятих) за присутності леді Брутн, за її відома або ж навіть за її порадою склав телеграму з наказом британському війську перейти в наступ в одній історичній події. (Вона зберігала його перо й повсякчас розповідала про нього цю історію.) Тож коли вона безцеремонно сказала: «А як там поживає Клариса?» — чоловікам було складно переконати своїх дружин, навіть незважаючи на всю свою відданість, бо в глибині душі вони самі сумнівалися у її зацікавленні жінками, котрі так часто переходили дорогу чоловікам, не давали посісти їм посаду за кордоном і змушували посеред парламентської сесії везти їх на море для повного одужання після грипу. А проте в її запитанні («А як там поживає Клариса?») жінки неодмінно вбачали сигнал від доброзичливиці, від майже мовчазної товаришки, чиї ось такі висловлювання (не більше пів дюжини) вказували на визнання певної жіночої солідарності, що сягала поза чоловічі обіди й поєднувала дивними узами леді Брутн і місіс Делловей, які рідко зустрічалися й виявляли під час зустрічей одна до одної байдужість або ж навіть ворожість.

— Сьогодні вранці я зустрів Кларису в парку, — сказав Г’ю Вітбред, пірнаючи ложкою в керамічну каструльку й прагнучи віддати собі, хорошому, належне, бо ж він тільки приїхав до Лондона й одразу всіх зустрів; — але ж ненажерливий, такого ненажери я, мабуть, і не бачила, подумала Міллі Браш, спостерігаючи за чоловіками з непорушними моральними засадами, здатна на довічну відданість, зокрема своїй статі, будучи зігнутою, зашкарублою, кощавою і цілком позбавленою жіночої чарівності.

— А ви знаєте, хто приїхав? — раптом нагадала собі леді Брутн. — Наш давній друг — Пітер Волш.

Усі всміхнулися. Пітер Волш! А містер Делловей щиро втішився, подумала Міллі Браш; а містер Вітбред думав тільки про своє курча.

Пітер Волш! Усі троє — леді Брутн, Г’ю Вітбред і Річард Делловей — пригадали собі одне й те саме: як пристрасно Пітер був закоханий і як йому відмовили, як він поїхав до Індії, зазнав краху, геть у всьому заплутався; Річарду Делловею дуже подобався його давній товариш. Міллі Браш бачила це, бачила глибину в його карих очах, бачила, як він вагається, зважує; і їй було цікаво, її завжди цікавив містер Делловей, що він думає про Пітера Волша?

Що Пітер Волш був закоханий у Кларису і що сам він одразу після обіду піде, знайде Кларису і відверто скаже їй, що її кохає. Саме так і скаже.

Міллі Браш колись мало не закохалася в цю мовчазність; містер Делловей завжди був такий надійний, такий джентльмен; тепер їй минуло сорок, і леді Брутн варто було тільки кивнути або ж повернути голову трішки різкіше, і Міллі Браш уже приймала сигнал, як би глибоко вона не поринула у свої роздуми про незалежність духу і непідкупність душі, яку життя не зможе ошукати, бо ж не запропонувало їй навіть малоцінної дрібнички, жодного завитка, усмішки, ротика, носика, щічок — геть нічогісінько; леді Брутн досить було кивнути, як Перкінс уже отримував вказівку поквапитися з кавою.

— Так, приїхав Пітер Волш, — сказала леді Брутн. їх усіх це потішало. Він повернувся, побитий, нещасний, до їхнього безпечного берега. Але допомогти йому, розмірковували вони, просто неможливо; мав якусь ваду у своєму характері. Г’ю Вітбред сказав, що міг би замовити за нього слівце такому-то й такому. Він сумно, поважно зморщився, уявляючи, як доведеться писати листи до керівників урядових інстанцій про «свого давнього друга Пітера Волша», ну, і таке інше. Але це ні до чого не приведе — ні до чого тривкого, така вже в нього вдача.

— Видно, має клопіт із якоюсь жінкою, — сказала леді Брутн. Усі вони зійшлися, що саме в цьому причина.

— Та все ж таки, — сказала леді Брутн, бажаючи перейти на іншу тему, — ми все почуємо від самого Пітера.

(Щось барилися з кавою.)

— А його адреса? — пробурмотів Г’ю Вітбред; і одразу з’явилися збурення в сірій течії служби, що з дня на день омивала леді Брутн, оберігаючи, затуляючи, окутуючи її тоненькою павутиною, що запобігала потрясінням, пом’якшувала вторгнення й розставляла навколо будинку на Брук-стріт тонкі тенета, де все застрягало й одразу охайно витягувалося сивоволосим