Читати книгу - "Як завоювати сніжну відьму. Академія Торенвес, Марго Вольська"

Розділ восьмий

В коридорі перші п’ять хвилин, що я там стояла, було майже порожньо. Повз мене пробігло кілька студентів, але вони, здається, навіть не звертали уваги на те, що тут хтось стоїть. Та я все одно стримувала своє бажання впертись спиною в стіну і чекати так. Це ж непристойно! А що я добре знала, так це правила пристойного поводження в суспільстві. Справжня леді ніколи не дозволяє викрити її слабкість, нікому не дає приводів сумніватись у її благопристойності.

Правда, сильні чаклунки про це майже не задумувались. Одна з наших викладачок вдягалась у все чоловіче, коротко підстригла волосся, а у бою могла перемогти майже кого завгодно, за винятком самих сильних магів королівства. Варто зазначити, що цих сильних – сильніших за неї! – можна було на пальцях полічити.

Я не сумнівалась, що з часом моя сестра теж забуде про пристойність, сукенки та необхідність всміхатись, коли нема такого бажання, аби виглядати достатньо «невинною наївною леді». Вона, зрештою, має чималий дар і не збирається витрачати його на те, аби вписуватись в рами суспільства. А от я, як та, що подібної сили не має геть близько, повинна враховувати суспільні інтереси…

Не мала. До недавнього часу не мала.

Думки про можливість стати могутньою, щоправда, стояли поруч з потенційним знищенням світу, і це значно псувало мені настрій. Ще й у приміщенні кафедри щось так гахнуло, що я аж підскочила на місці і роззирнулась, навіть підвела погляд до стелі, аби подивитись, чи не збирається ота чимала ліпнина впасти мені на голову.

Ліпнина трималась, тож я змогла повернутись до своїх звичних думок. Цікаво, чому так лютує Есмонд і хто це вмудрився прислати йому учня? Ще й так нахабно його нав’язати? На моїй пам’яті в академії Торенвес рідко когось комусь пхали силою. Єдина студентка на моїй пам’яті, яку привели зі словами «вона безальтернативно навчатиметься тут» – це наша принцеса Розанна. Ми з Алісою навчались з нею на підготовчих курсах, а потім її відправили на інший факультет, «більш підходящий для Її Високості». Я дуже про це шкодувала, адже Розанна – єдина, з ким мені вдалось потоваришувати. Та коли твоя подруга – принцеса, будь готова до того, що спілкування виявиться не таким частим, як ти хочеш. Чи навіть як хоче вона. Бо у принцес надто багато інших важливих справ, і тут уже жодні капризи не допоможуть, держава важливіша за дівочі примхи.

– Кого я бачу? Меліса Беллер! Повірити не можу, ти знов в академії Торенвес. Невже попереднього сорому було мало?

Я з жахом відвела погляд від ліпнини і подивилась на хлопця, що звертався до мене. Джон Вільямс, сильний маг з дуже поганим характером, що надзвичайно хотів зустрічатись спочатку з Розанною – звісно, кому ж має дістатись принцеса, якщо не йому! – а потім з Алісою. Я ж завжди існувала в якості незручної перешкоди, яку не можна просто так відсунути вбік, аби провести час з бажаною дівчиною. Зрештою, у Джона були й інші – і побачення, на які вони ходили, зрештою погано закінчувались для тих дівчат. Як мінімум, великим скандалом та соромом. А от Алісу така участь оминула, бо ми завжди тримались разом.

Джон цьому, ясна річ, не радів.

Він був останнім, з ким я б хотіла перетнутись в коридорах академії. Та ба, навпроти мене стояв саме цей хлопець, і жодних ознак, що він ось-ось розчиниться в повітрі, я, на превеликий жаль для себе, не спостерігала.

– Я теж дуже рада зустрічі, – промовила я максимально холодним тоном. – У тебе є до мене якась справа? Якщо ні, то дуже добре, бо тоді нам не доведеться з тобою спілкуватись.

– Справа? Про що мова, – нахабно осміхнувся Джон. – Я лише підійшов до старої подруги поцікавитись, що ж це в її житті сталось, що вона вирішила знов зазирнути у рідну академію.

– Всього лиш буду аспіранткою.

Джон кашлянув. Моя відповідь, здається, значно здивувала його.

– Аспіранткою? Ти?!

– Так, – я знизала плечима. – Я.

– І хто ж тебе взяв?

– Лорд Флейм.

– Дуже цікаво, – Вільямс наблизився до мене впритул. – Що ж це таке ти мала йому пообіцяти, аби він взагалі вирішив взяти на навчання, га?

– Я нічого йому не обіцяла, – знизала плечима я. – Він запросив мене на навчання сам. І я не розумію, яке тобі до цього є діло.

– Просто цікаво.

– На жаль, я не маю зараз бажання задовольняти твою… Цікавість, – спокійно відповіла я. – Вибач. Чи не міг би ти просто йти у своїх справах?

– Ні, – похитав головою Джон. – Не міг.

Він простягнув руку, і його пальці лягли мені на лікоть, стиснули міцно, майже до болю. Я не зрушила з місця, коли Джон спробував смикнути мене на себе, лише кинула на нього похмурий погляд.

– Чого тобі? – спитала я у нього.

– З Есмондом Флеймом багато хто хотів працювати, – відзначив Джон. – Мені, наприклад, він відмовив. А тебе погодився взяти на навчання? Серйозно? Та з якого б то дива?

– Так вийшло.

– То може, – Джон нахабно всміхнувся, – так вийшло тому, що ти його коханка? М? Цікаву ж я новину розкажу всім знайомим. Меліса Беллер, замість знайти собі такого ж бездарного чоловіка, як вона сама, і жити мирним життям, вирішила, що краще гріти ліжко демонові!

Я ледь не задихнулась від обурення. Ні, мене не дивувало, що Джон міг заявити щось подібне – він ніколи не був джентльменом, не беріг нічиї почуття та вмів кидатись звинуваченнями, які сильніше за все зачіпали його жертву. Зазвичай я намагалась лишатись спокійною та ігнорувати ці випади, бо знала, що не існує кращого методу боротьби з Джоном, аніж політика абсолютного ігнорування. Та от цього разу все пішло не так. Я просто не змогла!

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍