Читати книгу - "Слова на вітер, Анні Ксандр, Софія Вітерець"

Розділ 15. Валєра. Люблю ризик.

Так незвично було сидіти вдень у цілковитій тиші, ну якщо не рахувати птахів та собак, поки усі інші шукали свої підказки. Тім взагалі, наче бджолами покусаний, побіг до свого номера,  а Мехмет одразу ж приніс каву та чашу з фруктами. Сподіваюсь, йому сонце не напекло в голову. Дістав навушники й вибрав відповідний плейлист, відкриваючи документ з книгою. Зробивши ще кілька ковтків кави, відкинувся на спинку крісла й почав міркувати, куди б це встромити “знахідку”. 

Написане вночі практично йшло саме до того, тож особливо напружуватися не довелося і герої зіткнулися в літаку, чиї місця виявилися поряд. Планував їхню зустріч трохи згодом, але нехай буде літак. Так навіть краще вийшло, коли двоє ворогів весь політ будуть вимушені терпіти присутність один одного. Він – покинутий нею напередодні весілля, а вона – жертва обставин, які змусили її прийняти таке рішення. Дещо банально, як для мене, але в жіночих романах, здається, саме це й приваблює жінок. А започаткувати між героями почуття під час падіння літака було б… ну якось неправдоподібно та швидкоплинно. Хоча.

Усміхнувшись, я згадав момент з турбулентністю. Це воно! Натхненно почав виправляти деякі сцени, додаючи напруги. Ось це моє! Ласуючи шматочками фруктів, навіть не помітив, коли Мехмет поставив переді мною обід. Надихнуло від душі. Звісно, згодом написане доведеться правити під нову фразу, але кістяк буде готовим.

Відставивши телефон, я відрізав шматочок кебаба й завмер від насолоди. М’ясо практично тануло в роті, ще більше наповнюючи його слиною. Я з подивом повернув голову до вікна кухні й зустрівся з задоволеним поглядом Мехмета, який з повагою кивнув головою. Гадаю, він в не меншому захваті, що мені сподобалась його страва, ніж мій власний, бо ще ніде в Туреччині не їв такої смакоти. Це при тому, що вони вміли здивувати стравою. Мехмету це вкотре вдалося. Підвів великий палець догори, відмічаючи кухарю “вподобайку”. Наступний шмат поєднав з овочами, почуваючись тим щуриком з мультфільму, який стільки разів передивлялася Леська. 

Та я гурман! Всміхнувся про себе й наколов на виделку шмат бринзи. Гострої, що було незвично. Заїв оливкою, але погляд привернули кроки на подвір’ї. 

– Пані Айлін, – протягнув я з усмішкою на всю мою чарівність.

Дівчина розгублено озирнулась, але потім також осяяла мене своєю більш стриманою.

– Як почуваєшся? Нічого не болить?

Панянка насупила брови й схрестила руки перед собою, пропалюючи мене своїм прискіпливим поглядом. Невже шукає якогось підступу в моїх словах?

Але, попри те, повільно змінила свій маршрут у мій бік, а я ж галантно відсунув для неї крісло.

– Валеро, ти завжди такий турботливий? 

– Маєш сумніви? Звісно, не настільки як мій напарник, але все ж плече підставлю в разі чого.

Кумедна, але всміхнувся зовсім трохи. Хоча Айлін так мило злилась та розчервонілась при згадці про ту мить, що спинитись було б вкрай важко. Втім, то було б не розумно.

– Ти…

– Жартівник, я знаю, – всміхнувся вже ширше й торкнувся її руки, поплескуючи. – Заспокойся, пані спонсорко, я жартую і вашу таємницю не збираюсь нікому розповідати. Крім того, навряд чи з учасників ще хтось знає турецьку. – Витримавши миттєву паузу, встиг помітити, як блиснули хитрим вогником її очі. – Гадаю, саме тому ви для нього обрали учасників з України.

Ох же червоніє, як ті раки, що Мехмет так нахвалював.

– Ти самовпевнений, – промовила вона, озирнувшись. Мабуть, переймається, аби ніхто не підслухав.

– Звісно, а як без цього? 

– Ти точно письменник? – з легкою посмішкою перепитала вона, глянувши на Мехмета, який вже йшов до нас зі склянкою з соком.

– Маєш сумніви?

– Та щось вже потроху з’являються…

– Запитувати чи ти справді актриса не буду, бо бачу, що ти ще та артистка.

І її підтиснуті пухкенькі губи красномовно підтверджували кожне моє слово. Але це навіть цікавіше. 

– Читала про тебе, – почала вже більш людяну розмову Айлін, відпивши соку, – чому ти погодився на цю пропозицію? В тебе ж ніби вже є друковані книги, тебе іноді впізнають читачі, теж знаменитість. Але не відмовився, коли мав змогу, як і всі.

Чомусь першим ділом я знизав плечима, але не розривав нашого зорового контакту, який ніби починав налагоджуватись. 

– Хочу перемоги. 

Айлін всміхнулась й знову заховала посмішку за склянкою.

– Всі її хочуть.

– А в чому твоя перемога з усієї цієї афери?

Вона здійняла брову, але очей не відвела.

– Такий впевнений, що афера, але все одно погодився?

– Звісно! Це певний ризик, а я люблю ризик. А коли розумію, що є щось за завісою, то це надає ще більшої наснаги зазирнути, що ж там.

– Який цікавий в тебе підхід. 

– І не тільки.

Всміхнувся ще ширше, від чого Айлін залило рум’янцем і, з якогось дива, вона турнула кулачком мене в плече. Від такої несподіваної поведінки я навіть розгубився, бо аж занадто здавалася манірною та типовою акторкою. 

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍