Читати книгу - "Беззоряне море, Ерін Моргенштерн"

знову на жінку та знизує плечима.

— Ходімо, випиймо кави, — пропонує жінка, повертається і йде провулком, а тоді завертає за ріг, не чекаючи відповіді.

Дівчина вагається, а потім запихає пензлик до решти у хвостик, збирає торбу та йде назирці.

За рогом схована крамничка. Неонова вивіска у вигляді високої пальми з оком посередині, у центрі вітрини, зараз не світиться, а оксамитові завіси приховують те, що причаїлося за шибкою. Жінка стоїть на порозі, притримуючи двері для своєї гості.

Коли двері зачиняються за ними, дзеленчать дзвіночки. Крамничка всередині не схожа на жодну з тих, у яких доводилось бувати дівчині: повсюди стоять свічки й меблі з різних комплектів. Зі стелі на кольорових стрічках звисають пучечки сухої шавлії, а навколо миготять вогники на линві та паперові ліхтарики. На столі кришталева куля й пачка кретека[27]. Коли дівчина намагається знайти собі місце, щоб не плутатися під ногами, з-за її плеча визирає фігурка бога з головою ібіса[28].

— Сідай, — наказує жінка, змахуючи рукою в бік оксамитової канапи, укритої шарфами.

Дорогою до канапи художниця наштовхується на прикрашений торочками абажур, і він танцює ще певний час після того, як вона сідає і кладе свою торбу на коліна.

Жінка повертається з двома горнятками — нове прикрашене вписаною в коло зіркою з п’ятьма променями.

— Дякую, — тихенько каже дівчина, беручи горнятко. Воно зігріває своїм теплом її холодні руки.

— Ти вмієш говорити, — дивується жінка, сідаючи на старовинний честерфілдівський стілець, що стогне й крекче під її вагою. — Як тебе звуть?

Дівчина не озивається. Сьорбає занадто гарячу каву.

— Тобі потрібне якесь місце, щоб зупинитися? — цікавиться жінка.

Дівчина хитає головою.

— Упевнена?

Цього разу дівчина киває.

— Я не хотіла налякати тебе там, — веде далі жінка. — Слід пам’ятати, що серед глупої ночі там можуть бути підлітки. — Вона відпиває ковток. — Твої двері дуже красиві. Іноді на тій стіні малюють не такі красиві речі, адже люди пліткують, що тут живе відьма.

Дівчина супиться, а потім утуплюється поглядом у жінку, яка починає сміятися.

— А що це мене видало? — запитує вона й попри те, що запитання звучить несерйозно, однаково тицяє пальцем на горнятко з кавою. «Справжня відьма».

Жінка регочеться ще дужче, а дівчина всміхається. Якщо ти можеш розсмішити відьму, це буцімто хороша прикмета.

— Як бачиш, я не намагаюся цього приховати, — хихотить жінка. — Але деякі діти патякають усілякі нісенітниці про прокляття та дияволів, а наївніші вірять їм. Не так давно хтось жбурнув мені у вітрину камінь.

Дівчина дивиться на вікно за оксамитовими завісами, а потім опускає погляд на свої руки. Іноді вона буває не певна, чи розуміє людей. Під нігтями в неї засохла фарба.

— Я здебільшого читаю, — веде жінка далі, — наприклад, книжки про людину, от лише все про неї зчитую як інформацію з предметів, якими вона володіє. Мені доводилося читати з автомобільних ключів та обручок. Якось я прочитала одну з відеоприставок сина; він цього не визнає, але я однаково читаю його весь час — ним тут усі поверхи списані, і шпалери, і білизна. Напевно, я могла б прочитати твої пензлики.

Руки дівчини злітають до віяла з пензликів, намагаючись захистити їх.

— Але якщо захочеш, дитинко.

Вираз обличчя дівчини змінюється на ласкавіший, вона безліч разів перекладає в голові почуті слова й думає, що ця жінка, мабуть, відьма, якщо вміє таке робити, але вголос цього не промовляє.

Художниця опускає горнятко на столик і підводиться. Дивиться на двері, притримуючи свою торбу.

— Уже час іти? — зауважує жінка, але не протестує. Теж ставить свою каву й проводжає гостю до дверей. — Якщо тобі щось знадобиться, заходь у будь-який час. Гаразд?

У дівчини такий вигляд, наче ось-ось вона щось скаже, але вона мовчить. Натомість глипає на табличку на дверях — розмальований вручну шматок дерева з написом «Духовний порадник» і маленькими зірочками по краях.

— Може, наступного разу ти могла б намалювати мені нову табличку? — додає жінка. — До речі, ось, візьми-но.

Вона імпульсивно витягає з полиці (доволі високої, щоб розчарувати клептоманів) колоду карт і простягає їх дівчині. Сама лише зрідка ворожить на картах, але їй подобається несподівано дарувати щось певної миті, на кшталт цієї.

— Це карти з історіями, — пояснює вона, поки дівчина допитливо розглядає подарунок. — Ти перемішуєш картинки, і вони розповідають тобі історію.

Дівчина всміхається — спершу жінці, а потім картам, тримаючи їх ніжно, як маленьке живе створіння. Вона розвертається, щоб вийти, але несподівано зупиняється за кілька кроків та обертається, перш ніж за нею встигли зачинитися двері.

— Дякую, — знову каже дівчина не голосніше, ніж минулого разу.

— Прошу, — озивається жінка, і, коли сходить сонце, відьмин шлях заганяє її назад до крамниці, а шлях дівчини веде її деінде. Дзвіночок над дверима піснею славить прощання.

Усередині відьма бере горнятко дівчини, повернувши його зіркою до долоні. Їй не слід його читати, але вона допитлива та злегка стурбована добробутом своєї гості, яка самотньо тиняється вулицями.

Картинки з’являються швидко, і всі вони дуже чіткі, чіткіші за інші, пов’язані з предметами, які тримали в долонях лише кілька секунд. Більше картинок, більше людей, більше місць і більше речей, ніж належить мати самотній дівчині. Відьма бачить себе саму. Бачить картонні коробки для переїзду й ураган по телевізору, і білий фермерський будиночок з-поміж дерев.

Порожнє горнятко падає на підлогу, влучивши в ніжку столика, але не розбившись.

Мадам Лав Роулінз виходить на вулицю, дзвіночок над її дверима знову заходиться плачем.

Жінка спершу оглядає порожню вулицю, а потім зазирає за ріг у напрямку намальованих дверей, які ще навіть не висохли.

Але сама художниця вже зникла.