Читати книгу - "Беззоряне море, Ерін Моргенштерн"

носив різними місцями у великому мішку, розшитому сузір’ями.

Ціни на крамареві товари були високі, але завжди давали змогу торгуватися. Зірки можна було виміняти на монетки, послуги чи таємниці, збережені романтичними мандрівниками, які сподівалися, що зоряний крамар колись трапиться на їхньому шляху.

Уряди-годи зоряний крамар розплачувався зірками за ночівлю або транспорт, подорожуючи з місця на місце. Він віддавав зірки за ночівлю в готелях у компанії або без.

Однієї темної ночі зоряний крамар дорогою зупинився в шинку, щоб перечекати ніч до світанку. Він сидів біля каміна, попиваючи вино та ведучи розмови з мандрівником, який теж залишився в шинку на ніч. Однак уранці їхні шляхи мали б розійтися.

— За пошуки, — сказав зоряний крамар, коли йому підлили вина.

— За знахідки, — пролунала традиційна відповідь. — Що ви продаєте? — поцікавився мандрівник, розмахуючи келихом у бік укритого сузір’ями мішка. Цієї теми вони ще не торкалися.

— Зірки, — відповів крамар. — Хочете подивитися? Я запропоную вам знижку за хороше товариство. Можу навіть показати вам те, що притримую для шляхетних покупців.

— Зорі мене не цікавлять, — недбало кинув мандрівник.

Крамар розреготався.

— Зірки потрібні кожному. Кожен хоче схопити те, до чого не в змозі дотягнутися. Потримати в руках надзвичайне та покласти в кишеню дивовижне.

Запала тиша, наповнена потріскуванням вогню.

— Дозвольте розповісти вам історію, — запропонував, помовчавши, мандрівник.

— Звичайно, — погодився крамар, жестом показуючи, щоб їм знову підлили вина.

— Колись давним-давно, — почав мандрівник, — Час закохався в Долю. Глибоко закохався, палко. Зірки спостерігали за ними з небес і непокоїлися, що плин Часу порушиться або нитки Долі заплутаються у вузли.

Вогонь знервовано сичить і тріщить, підкреслюючи мандрівникові слова.

— Зорі змовилися й розлучили закоханих. Наступного дня їм дихалося легше. Час плинув, як раніше, а Доля сплітала докупи шляхи, яким судилося переплестися, але врешті-решт Доля і Час знову знайшли одне одного…

— Звичайно, знайшли, — уриває його зоряний крамар. — Доля завжди отримує те, що хоче.

— Та зірки не змирилися з поразкою, — веде далі мандрівник. — Вони надокучали Місяцю своїми турботами та скаргами, аж поки він не погодився скликати зграю сов.

Тут зоряний крамар насупився. Зграя сов була старим міфом, їх вважали прокляттям у країні, де він провів дитинство, це дуже далеко звідси. Завагаєшся на своєму шляху — по тебе прийде зграя сов. Легенда триває, і крамар уважно слухає.

— Зграя сов вирішила, що від однієї складової слід позбутися. Залишити вирішили того, хто здавався їм важливішим. Зорі тішилися, коли Долю розірвали на шматки. Роздерли дзьобами й кігтями.

— Невже ніхто не намагався зупинити їх? — дивується крамар.

— Місяць неодмінно втрутився б, якби був там. Але для жертвоприношення обрали безмісячну ніч. Ніхто не наважився втручатися, окрім мишки, яка забрала серце Долі та зберегла його, — каже мандрівник, а потім замовкає, щоб ковтнути вина.

— Сови, бенкетуючи, не помітили мишку. Сова, яка з’їла очі Долі, дістала чудовий зір, і зграя присудила птахові титул Короля Сов.

У нічній темряві надворі лунає звук — це може бути вітер, а можуть бути крила.

Мандрівник чекає, поки звук стихне, щоб продовжити історію.

— Самовдоволені зірки відпочивали на небесах. Вони спостерігали, як з розбитим від розпачу серцем плине Час, і, зрештою, засумнівалися в усьому, що колись вважали беззаперечною правдою. Вони бачили, як корона Короля Сов переходила від одного птаха до другого, наче благословення або прокляття, адже жодне смертне створіння не повинне мати такий зір. Вони непевно мерехтіли, і далі мерехтять ще й нині, отепер, коли ми сидимо під ними.

Мандрівник замовкає, щоб допити рештки вина. Історія закінчилася.

— Як я вже сказав, зірки мене не цікавлять. Зорі сповнені недоброзичливості та жалю.

Зоряний крамар мовчить. Укритий сузір’ями мішок важко лежить біля вогню.

Мандрівник дякує зоряному крамареві за вино й товариство, а той відповідає взаємністю. Перш ніж піти, мандрівник нахиляється й шепоче йому у вухо:

— Зрештою, Доля збирається докупи знову, а Час завжди чекає.

Мандрівник залишає крамаря на самоті — сидіти, пити й дивитися на вогонь.

Уранці, коли сонце вже пильно спостерігало за людьми, а зорі давно поховалися, зоряний крамар спитав, чи поїхав мандрівник, щоб устигнути з ним попрощатися.

Зоряному крамареві на те відповіли, що ніяких інших гостей не було.

Закарі Езра Роулінз сидить на оксамитовому ослінчику в найвигадливішому ліфті з усіх, де йому доводилося бувати, розмірковуючи, що це зовсім не ліфт, а певно, звичайна кімната, що створює оманливе враження, адже сидить він тут, як йому здається, уже дуже-дуже довго.

Хлопець замислюється, чи може несподівано виникнути клаустрофобія, а його контактні лінзи нагадують, чому він так нечасто ними користується. Буцімто ліфт гуде й час від часу зі скрипінням смикається, а отже — рухається. Шлункові здається, наче він у пристойному темпі падає в позолоченій клітці. А може, просто хлопець випив більше, ніж гадає. Запізніла реакція на коктейлі.

Люстра, що висить над ним, тремтить і миготить, кидаючи спалахи світла на подібний до барокового інтер’єр. Золоті стіни й темно-бордовий оксамит майже втратили свої поважне сяйво та пухнастість. Візерунок з бджолою, ключем і мечем повторюється на дверях, але більше тут немає жодних прикрас. Ані цифрової інформації, ані позначення поверху, навіть кнопки нема. Очевидно, ліфт завжди їде до одного й того самого місця й вони туди ще не дісталися. Фарба на його спині та руках поволі висихає. Її металеві пластівці чіпляються до пальта й волосся, кусають шию та застрягають під нігтями.

Закарі нітрохи не хоче спати, але він надзвичайно втомився. Усе гуде, від потилиці до кінчиків пальців, і він не певен, річ у ліфті, алкоголі чи ще в чомусь. Хлопець підводиться й береться міряти ліфт кроками (якщо можна так сказати про два в кожному напрямку).

«Може, річ у тім, що ти нарешті пройшов крізь намальовані двері й опинився не там, де очікував?» — звучить як підказка голос у голові.

«Хіба я знав, чого чекати?» — запитує себе Закарі.

Він зупиняється й повертається обличчям до дверей. Простягає руку, щоб торкнутися їх, долоня лягає на намальований ключ. Він вібрує під пальцями.

Якоїсь миті Закарі почувається одинадцятирічним хлопчиком у провулку, двері під його пальцями намальовані, а не металеві, а в голові кружляє джазова мелодія, що застрягла там ще з вечірки, додаючи всьому танцювальних обертів, і раптом здається, наче ліфт їде значно-значно швидше. А потім рвучко