Читати книгу - "Наші обіцянки, Ана Маіс"

Глава 14

Надворі вже встигло стемніти, коли я поверталася назад в особняк Давида. Після роботи я попросила Ігоря відвести мене до батька. Квартира знаходилась на іншому кінці міста, тому це зайняло трохи часу. Але тим не менш, я була щаслива бачити його. Він почувався краще, і тривога, яка була  всередині мене зникла, змінюючись на спокій.

Закривши вхідні двері я втомлено сперлась рукою на стіну знімаючи туфлі. Я ахнула, коли відчула, як до моєї ноги доторкнулось щось вологе. Опустивши погляд вниз я зустрілася з чорними оченятками та ідентичним носиком. Арчі перевернувся на спину, очікуючи, коли я його погладжу.

Посміхаючись я похитала головою та нахилилася вниз. Я не встигла зреагувати, коли він зірвався на лапи та побіг в глиб будинку.

— Ти куди?! — гукнула до Арчі.

Звичайно, він мене не розумів і не звертаючи на мене уваги побіг сходами вгору. Я зітхнула та попленталась за ним. Він біг махаючи хвостиком далі коридором, і звернув на право.

— Ах, ти ж… — слова застрягли в горлі, коли я побачила, те чого точно не хотіла бачити.

Давид тренувався. Його рухи були зосереджені й точні. З кожним його підтягуванням, м’язи все більше напружувались. Крапельки поту вкривали його тіло. Я важко зглитнула, але клубок в горлі ще відчувався.

— Ти ще довго там стоятимеш? — сказав він, коли перейшов до гантель. — Якщо ти хочеш дивитися як я тренуюся, не стій у дверях. Я тебе не вкушу.

Я спантеличено покліпала декілька разів. Мені здається, чи я почула тут сарказм?

— Хіба в тебе не роздуте его? — сказала я, склавши руки на грудях.

Одне з шляхів, якими я вирішила вбити свою до нього симпатію — робити все, щоб він ставився до мене відсторонено. Дівчата цю ідею не зацінили, але я повинна була спробувати.

— І з чого ти взяв, що я дивилась на тебе? — промовила обурено.

Він оглянувся по сторонах, проскановуючи приміщення. Може він щось загубив?

— Я не бачу тут ще когось, окрім нас.

Те, як пролунало останнє слово з його уст, в середині в мене все стиснулось, а серце пропустило декілька ударів. Чому мій мозок сприйняв це слово, як щось більше.

Я сердито глянула в сторону собаки, бо це через нього я потрапила в пастку. Але вже було пізно, бо він влаштувався собі в кутку і заснув.

— Я хотіла б дізнатись, як йде справа з угодою. — сказала я, змінюючи тему.

— Я тобі вже набрид і ти хочеш втекти? — натомість запитав він, і кутики його губ смикнулися в щось схожому на посмішку.

Я не сказала це в голос, але — Так. Мені було легше втекти, ніж потім стикатися з наслідками.

— Вже майже все готово. — продовжив він, потягнувшись до пляшки. — Не хочу тебе розчарувати, але наш договір не залежить від того, коли підпишеться угода, тому мусиш потерпіти мене ще чотири місяці.

— Я знаю. — тихо сказала.

Ми підписували договір на шість місяців, які тоді здавалися мені досить швидкими, — але зараз вони прирівнювалися до вічності. 

— Підійди! — раптом сказав Давид. — Мені потрібна твоя допомога.

Повільними кроками я підійшла і стала навпроти нього, очікуючи, коли він озвучить подальші дії. Хоч він був у сірій футболці, але я всеодно помітила, як сильно здіймались його груди. 

— Мені потрібна додаткова вага, і ти мені в цьому допоможеш.

Коли він розповів, що саме я повинна робити, моєму обуренню не було меж.

— Я не буду цього робити. — фиркнула я.

Служити йому додатковою вагою у віджиманні, було ще гірше ніж тримати зоровий контакт. Я мала за мету, зменшити наші пересікання до мінімуму, а тут доведеться торкатися до його тіла, від чого мій план успішно провалиться.

— Нагадати тобі про ту частину договору, що ти повинна робити все, що я тобі скажу? — грубим голосом спитав він, звузивши очі.

Я стрималась, щоб не закотити очі. Мабуть, він мав намір згадувати це докінця терміну нашого договору.

— Що навіть, коли ти захочеш розслабитись? — не подумавши вилилось з мого рота, і я відчула як мої щоки почало заливати рум’янцем.

— Я цього не казав, ти сама сказала.

Його очі на декілька секунд  зблиснули чимось, що я не могла зрозуміти.

— Гаразд, — видихнула я. — Але май на увазі, що я важка.

Слова про вагу його не зупинили і він опустився на підлогу. Я розчаровано видихнула та опустилась на нього зверху. Моє серце сильно стукотіло об грудну клітку, коли я прижалась до нього всім тілом.

— Готова? — запитав, повернувши голову вбік.

— Угу.

Я прижималась до нього все сильніше, коли він опускався вниз й підіймався вгору. Мені інколи здавалося, що моє серце б’ється голосніше, ніж його.

— Ти в порядку? — запитав він не зупиняючись.

Іноді його турбота відчувалась занадто солодкою.

— Так. Чому питаєш?

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍