Читати книгу - "Сироти долі, Olexander Sakal"

         – Чому?

         – А у нас мама… Мама…

         Родіон не міг дивитись в очі синові. Йому стало зовсім погано, бо ж він розумів, що Іван насправді соромиться його, що найближча людина для нього тільки матір. Тому тепер сказати Іванові: «Мама померла» – означало б похоронити будь-яке спілкування з ним. Родіон відчував, що прямо зараз з тріском рушиться все його життя. На щастя, він так і не встиг розказати, що ж сталось з мамою, тому що знадвору почувся гучний звук сирени…

*  *  *

         …Відчинивши вхідні двері іконописної, Родіон Михайлович знову почав принюхуватись до вже знайомого аромату ладану, який тут витав просто повсюди, по всіх приміщеннях. На сходах його вже котрий раз зустрічали зображення Адама і Єви в повен ріст; Єва стояла по ліву сторону від вхідних дверей, чорноволосий Адам навпроти неї, по праву сторону. Родіон Михайлович став підніматись по сходам, роздивляючись хвилюючий розпис стіни, на якому був зображений Страшний Суд. Зверху, за височенною трибуною сиділи Верховні Апостоли. Осяяні, незнані ще подібного щастя люде, яких пропустили до Раю, рядками йшли долиною вверх, по білим хмарам. Кожен раз, дивлячись на цей розпис, Родіон Михайлович сподівався та навіть уявляв, як його Марія буде йди до престолу Божого. Проте той же мент погляд його опускався долі, в пекло, де в жорстокій безнадії мучились грішні. Страшно й описувати, що там було, проте в правому нижньому куточку, – це навіть не одразу помітиш, – разом зі звивистим зеленим змієм стояв чорний, сивий старець з іклами, а над ним староруським шрифтом – «Сатана» виписано. Та не був Родіон Михайлович дурним, розумів, що сюди може потрапити Іван, хоч молись ти за нього днями й ночами, все одно за діла свої винен буде, тож мінятись треба йому самому, допоки ще живий.

         Було там на сходах ще кілька цікавих зображень, і «Неопалима Купина» також, якою Родіон Михайлович наразі найбільше цікавився, проте зараз будемо про інше. В той момент Родіону дуже хотілося по-справжньому стати на коліна перед Богом та замолити кожен свій невірний погляд, та найголовніше, згадати дружину. Він знав, що душа її поки мирно покоїться завдяки його молитвам, проте через сина вона не має тієї повної свободи. Принаймні, Родіон Михайлович був впевнений в цьому як свого роду знавець православ’я. Найперше він хотів спуститись до дальніх печер Лаври, де не був уже кілька місяців. Щоправда, Родіон боявся туди ходити, бо був сильним клаустрофобом, проте кілька разів на рік він туди спускався, бо його сильно вражали мощі святих угодників, закутані буквально в одні ризи. В деяких були видні кістляві руки та навіть чотки із бусинами з певного фіолетового матеріалу, схожого на рудракшу. Родіона (як і взагалі будь-кого, хто колись провідував ті печери) чомусь дуже дивувало те, що він може бачити черепа та мощі людей, що жили багато століть тому. Більш того, в тих вузьких коридорах з мазаними, білосніжними стінами завжди була суцільна тиша. Звичайно, подекуди там монахи співають акафісти, проте буквально за десяток метрів там вже нічого не чутно. Тож розум та свідомість в печерах очищувались від неправильних думок та сумнівів, бо коли поряд лежать святі мощі, тяжко мислити про якесь непотребство.

         Піднявшись по сходам, Родіон Михайлович попросив в Людочки, – як він звав церковну служительку при вході Людмилу Станіславівну, – свічки та поставив її на кандило при вході в церковний неф іконописної, де зараз біля аналою читав акафісти молодий послушник. За кандилом, біля якого зараз читав молитву за покійних Родіон Михайлович, було змальоване розп’яття. Він, ворушачи губами, дивився на Нього.

         Закінчив молитву. Перехрестився. З його свічки почав вже текти віск, й Родіон Михайлович подумав собі, що то сльози дружини, тому й у самого мимохіть намокли очі. Він не ховав в душі того, що свого часу не любив її, зневажав. Проте усе до нього прийшло тільки з часом. «Іван, напевне, й забув, як то бути людиною, що потрібно спершу зберігати в собі любов до Бога, а потім до родини. В нього нема ні того, ні іншого… Забрав, забрав його Сатана в мене…», – думав Родіон Михайлович, між іншим уявляючи собі чомусь Сатану як Андрія Прокоповича. Як би там не було, але старий часто думав за нього та за його відношення до Івана. З розуму не злізали його слова, що він мов учитель в недільній школі. Та куди такому бути вчителем! Чуття підказувало йому, що в Андрієві живе лукавий, й тому він тепер найдужче переживав за сина. Однак варто сказати, що чуття те було доволі дивним. Родіону Михайловичу здавалось, що він бачить дещо більше, ніж інші. Поки він не міг із впевненістю сказати, що то було за відчуття, та й навіть трохи пізніше, коли воно стане виражатись в своїй основній формі, Родіон не міг повірити, що має якийсь особливий дар.

         Він вирішив також пройтися до нави, де зараз спішно вимовляв молитву послушник, щоб поцілувати аналой з Богородицею. Послушник в чорних одежах стояв збоку та зовсім не звернув увагу на іконописця, якого добре знав з чуток та навіть мав образ, роблений його рукою, проте особисто з ним не знався. Все ж, сам Родіон Михайлович завше приглядався до монахів, адже дуже цікавився чернечим життям. «Як же то можна усе своє віддати, все покинути, забути минуле, щоб жити в одних позбавленнях?», – не раз про себе думав він, спостерігаючи за ними. Одначе, приклавшись до образу, витерши хусткою скельце, не став чіплятись до послушника, який наче в трансі опустив голову, з ледь розплющеними очима, промовляв акафісти, тримаючись тільки за дерев’яну балясину балюстради на кліросі. Та й більш того, Родіон Михайлович знав, що загалом ченці (та й послушники) не говіркі, тому й залишалось тільки топати назад до свого робочого кабінету.