Читати книгу - "Сироти долі, Olexander Sakal"

         По дорозі Людмила Станіславівна подивилась на нього з підозрілою усмішкою та, здається, печальними очима. Родіон подумав, що в неї бува щось сталось, або ж вона приховує дещо цікаве, тож і повипитував у неї, що міг.

         – Все добре, все добре, нічого не сталось!.. – в свою чергу повторювала вона, поправляючи пурпурові окуляри.

         Покінчивши з Людмилою, та взявши у неї ключ од кабінету, Родіон Михайлович нарешті увійшов до службового приміщення, при цьому по своїй старій звичці поклонився зображенню царської сім’ї Миколи Другого. Проте на цьому дивацтва не закінчились, навпаки ж, вони саме починались. Колеги його, старі й молоді іконописці, не дивились на нього вже так підозріло, як Людмила Станіславівна, – більш того, вони взагалі й не озирнулись, коли він увійшов, та навіть коли пройшовся вздовж всього приміщення! Тоді почав Родіон Михайлович питатися, що ж сталося взагалі? Але ті лиш відповідали: «Нічого не сталось, зайняті ми». Все ж Родіон знав, що від нього щось приховується; а може то який-небудь приємний сюрприз в його кабінеті? – тож туди й поспішив.

         Родіон був вельми здивований, коли не побачив ніякого подарунку, але не розчарувався. Найбільше його зараз цікавив балаган, зчинений кимсь на столі. Усі його папери, книжки, ікони були поперекидані хто-куди. Спершу Родіон сприйняв це як чийсь дуже злий жарт, втім варто йому було почати складати речі на свої місця, як в нього відібрало мову. Він присів, подивився під стіл, порозкривав кожну шухляду, знову перемішав усі речі в пошуках. Родіон Михайлович ніде не міг знайти його фотографії з дружиною. Шукаючи вже цілу хвилину, з горя він почав про себе клясти: «Де ж то є? Під землю, під землю провалилось! Господь забрав її в мене!!». Доля фотографії цікавила його не менш, ніж доля її бідної душі. Навіть синові своєму Родіон не віддав би тієї фотографії, адже для нього то більше, ніж реліквія, ніж просто спогад про минуле; обличчя молодої, не змученої ще сімейним життям Марії нагадував йому всю його провину у відношенні до неї. Також Родіон безперестанно вірив у те, що вона простила його, та знову так же любить, як і колись. Він вірив у взаємну любов, проте бачив, що проявляють її до нього тільки три істоти: дружина, точніше її дух, його домашнє кошеня, яке обожнювало хазяїна усім серцем, та звичайно Господь, сутній тільки у вигляді любові. Тож пропажа фотографії рахувалась для Родіона Михайловича як пропажа взаємної любові його до всього людського виду, або ж, запросто, як гниття духовного субстрату.

         Він підняв тривогу по всій іконописній майстерні. Тоді в свою чергу страшно розхвилювались й іконописці, та навіть сама Людмила Станіславівна. Почувши тільки, що фотографії нема, вона тільки, наче в німоті, роззявила рота та повільно зняла окуляри. Між іншим, вона явно щось хотіла сказати, проте не могла, наче не наважувалась. В очах в неї виднілася погано прихована печаль, а в аритмічному диханні та несвідомих рухах щелепою розумілось дике сум’яття. Вона хотіла розповісти щось дуже важливе, причому настільки важливе, що це могло б багато що змінити тоді. Однак не наважилась сказати те важливе ні Людмила Станіславівна, ні іконописці, а на жорстокі розпитування Родіона лиш відповідали: «Просто злодій завівся – зловимо!».

         Родіон Михайлович тоді подумав, що доля творила над ним свого роду екзекуцію. Занепокоєний, знервований через зникнення він розумів, що не зможе зараз працювати над іконами, тож щоб хоч чимсь розрадити себе, він вирішив піти до дальніх печер прямо зараз. Нічого нікому не сказавши, Родіон Михайлович вийшов із іконописної, спустився зі сходів на ганку та попрямував по кам’яній стежці донизу.

         Він не звернув навіть уваги на бюст Петра Могили поблизу свічкового заводу, на який кожен раз дивився з подивом, адже не розумів, як Могила може тут стояти, тому як він був, на його думку, стовідсотковим західником, тобто противником слов’ян. Душа Родіона геть забилась поганими передчуттями, що майбутнє буде ще гіршим, і немає спасіння од цього – лише тимчасова свобода, звільнення від тягот долі, однак по закону Божому він повинен повернутись до реальності. Проте наразі Родіон Михайлович ненавидів реальність, вона сікла його своїм тяжким батогом, й забирала в нього надію на те, що він зможе витримувати кожну наступну хвилину свого існування. Це було жорстоке покарання за всякий його гріх, за кожен проступок молодості, але разом з цим це випробування душі, не пройти яке означало б для Родіона Михайловича здійсненням смертного гріха. Можливість самовільно розпоряджатися своїми поступками, себто вибирати на основі свого досвіду, де добре, а де зле, – дозволяє нам вибирати насправді найгіршу сторону, гіршу від злої – нейтральну. Родіон Михайлович хотів тоді покинути все, адже він остаточно згубив свою любов, а любов, як він собі розумів – головна ціль його життя. «Коли ж з’являється сумнів – наш головний ворог, – мовив одного разу Родіон Людмилі Станіславівні, коли розказував давно про свого сина, – й любов та зникає, то зникає з нею і всяка надія, і сенс життя…». Звичайно, Родіон не брав ці вислови з пустого місця – це усе досвід його тяжкої депресії після смерті дружини. Тепер, йому здавалось що він згубив її вдруге, адже якому крадієві не знадобиться золото, цінності, гроші, а знадобиться звичайна сімейна фотографія? Родіон зметикував, що це якась напасть, зговір проти нього, і зговір цей може зароджуватись в самій родині… Він відчував, як надія на життя в нього тоді згасне, як виявиться, що Іван вчинив таке, бо ж хіба витерпить совість красти в батька? Чесному, совісному Родіону Михайловичу здавалось, що це неможливо.

         Перед входом до печер Родіон взяв собі свічку, яку належало тримати між середнім та вказівним пальцем так, щоб більша частина була внизу. Родіон також так розмістив між сухих пальців свічку, та спустився по глиняних сходах до печер.