Читати книгу - "Шостий поверх, Ангеліна Кріхелі"

Розділ 16

Ранок після тієї чарівної ночі підкрався обережно, немов ніжний дотик до чуттєвої шкіри. Ярослав прокидався з легким серцем і відчуттям щастя, яке не полишало його з тієї самої миті, як вони опинилися поруч. Він повільно розплющив очі, і його погляд зупинився на Кларі, яка мирно спала поруч. Її волосся, розкидане по подушці, грало в ранковому світлі, а дихання було тихим і рівним, немов саме життя довкола затамувало подих, даючи змогу цій миті бути особливо чарівною.

Ярослав обережно потягнувся до жінки, торкаючись її руки. Це був простий дотик, але від нього по всьому тілу пробігло легке тремтіння. Він відчув, як його серце завмирає, а в грудях розквітає хвиля тепла й ніжності. Ніч, проведена разом, несподівано змінила його внутрішній світ, змусила переглянути свої почуття й очікування.

Але з кожним вдихом у його душі з'являлося й щось інше. Незрозуміле занепокоєння, немов темна хмара, затягло його думки. Він згадав про понеділок. З понеділком прийшла невизначеність, страх перед можливим розставанням. Як вони впораються з поверненням до реальності, коли їхній світ знову стане чужим і холодним?

Клара, прокидаючись, зустріла його погляд, і на її обличчі розцвіла усмішка. У ній він прочитав не тільки радість, а й певну вразливість. Вона теж відчувала крихкість моменту. Кожна мить між ними була наповнена ніжністю, але під ними лежала незмінна пружина очікування, яка готова була ось-ось клацнути, змусивши їх обох повернутися до реальності.

— Коли ти збираєшся поїхати? — вкрай прямо запитала, не бажаючи мучитися переживаннями. Її голос був низьким і теплим, але в ньому вже звучала нотка тривоги.

Ярослав не міг не здивуватися. Наче її думки збігалися з його власними. Він поставив собі те саме запитання, що стало центром їхньої ранкової розмови, але його відповідь уже зароджувалася в глибині душі.

— Я не поїду, — вимовив він із несподіваною рішучістю, хоча сам не був упевнений у своєму виборі. — У нас є неділя. І потім... може, варто дати цьому шанс? Можна я залишуся сьогодні з тобою?

Його слова повисли в повітрі, створюючи між ними невидиму нитку, яка могла як зблизити, так і розірвати, зруйнувати зв'язок, що створювався. Клара підняла брови, і він побачив у її очах, як зароджується надія.

— Що буде в понеділок? — тихо запитала вона, її голос тремтів від невизначеності.

Це було питання, якого вони обидва уникали, але воно залишилося між ними, як холодна тінь, здатна зруйнувати все, що вони побудували за одну ніч і вчорашній день. Ярослав не знав, як відповісти. Він відчував, що в їхніх почуттях є щось справжнє, але як це зберегти у світі, сповненому очікувань і соціальних умовностей?

Питання здавалося банальним. Ранок, вони в ліжку, і вона запитує, що буде далі.

Схаменувшись, Клара вирішила пояснити:

— Я не маю на увазі, що буде далі! Тобто, так, я маю на увазі саме це, але не в тому сенсі...

Різко сіла в ліжку, підтягнувши до грудей ковдру, охоплена раптовою сором'язливістю.

— Ярослав... — бентежачись, переклала волосся на інше плече, силкуючись угамувати тремтіння. — Зі мною ніколи раніше такого не було. Розумієш?

Він мовчки кивнув, терпляче чекаючи продовження плутаних пояснень.

— Я ніколи й нікого з чоловіків не запрошувала до себе додому. Навіть на чай. І вже тим більше, не опинялася з ними в одному ліжку в першу ж ніч після знайомства.

Опустила погляд на свої руки, немов найбільше на світі її зараз хвилював манікюр. «Треба б уже на корекцію сходити», — зазначила машинально.

— Враховуючи, як і де ми познайомилися, мені здається, було б святенництвом заперечувати справжню мету. І те, що трапилося вночі... — відчайдушно червоніючи, Клара глянула на нього в пошуках підтримки.

Піддавшись велінню серця, Ярик притягнув її до себе, посадив спиною так, щоб обидва вони могли милуватися сніговою казкою за вікном.

— Я не знаю, — промовив він, його голос прозвучав трохи грубіше, ніж він хотів. — Але мені не хочеться розлучатися з тобою. Я розумію, про що ти говориш і наскільки все це не просто...

Про своє нічне відкриття щодо «магазину» вирішив промовчати, щоб не турбувати її ще більше.

— Давай ми просто сьогодні будемо щасливі. Ти покажеш мені твоє місто. Воно завжди здавалося мені трохи холодним, — вона стрепенулася, збираючись заперечити, а він продовжив: — До зустрічі з тобою. Я хочу зрозуміти, що з нами відбувається. Хочу пізнати тебе краще, ближче... — зніяковіло усміхнувся, обводячи поглядом ліжко. — Але ввечері я повинен буду виїхати.

Важке зітхання, що зірвалося одномоментно з губ обох, з’єдналося  в єдину ноту прикрості, але й прийняття.

— І я не знаю, що буде далі. Чи захочеш ти коли-небудь ще побачитися зі мною.

Клара внутрішньо стиснулася від цих слів. Але невиправна оптимістка в ній радісно підняла голову, вловивши в його словах, що своє бажання зустрітися знову він під сумнів не ставить.

Знову зітхнула, і це було схоже на шепіт вітру, що пронизує тишу. Повернулася до нього обличчям. У її погляді ховалося безліч запитань, і його серце стиснулося від розуміння, що навіть якщо вони розділять цей ранок, то понеділок може стати для них справжнім випробуванням.

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍