Читати книгу - "Попіл і Світло, Кіра Найт"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
Тиждень я була в цій камері, місяць, пів року.. не знаю, все злилося в одну мішанину з болю і пітьми. Аконіт лишив мені крихти сил і мої рани дуже довго затягувалися. Мої викрадачі (я вирішила, що поки називатиму їх смертниками.. поки вони не перейшли у категорію мерців) були здивовані, що мої рани взагалі затягуються, але від ідеї збільшити мені дозу аконіту відмовилися, боючись випадково мене вбити.
Підлога моєї камери швидко забарвилась у криваво-червоний колір. Мені ламали пальці, виривали зуби та нігті, різали та відривали шматками шкіри, підпалювали та топили.
Конан був прикольним хлопцем. Ідейним. Якби не був такою сволотою. Наші діалоги заслуговували окремої нагороди за комедійну майстерність, але мені все важче їх пригадувати..
В один з чергових днів, які злилися в одну купу, кат не приходив досить довго. Раптом двері відчинилися і в камеру увійшов ватажок, який допитував мене в перший день.
— Як тобі відпочинок? Масаж подобається? Їжа смачна? - він підійшов впритул до мене і уважно придивився.
Дарма ти так близько підходиш…
— Йди в пекло! - прогарчала я, зі всією злостю плюнувши йому в обличчя.
— Ну чого ти така нервова.. - він витер обличчя і трохи відійшов. - Декілька місяців тому ти була веселіша.
— Ти просто мене розбудив. Я замовляла повію на десяту, тож ти зарано. - всміхнулася я, сплюнувши кров.
— Радий бачити тебе в доброму гуморі. - він знову всміхнувся. - Я взагалі-то по ділу тебе навідати прийшов. Я хочу дати тобі останній шанс співпрацювати добровільно.
— Ох, ти будеш помирати довго… - я повісила голову, заплющивши очі і задоволено уявляючи собі цю картину.
— Ти чула, що я сказав? - чоловік запитувально підняв брову.
— ..ти відчуєш все, кожну краплю моєї крові, кожен удар і поріз, який ви мені завдали… я особисто вбʼю тебе і ти не втечеш, не сховаєшся..
— Що ж, ти підписала собі смертний вирок. - чоловік насупився і швидко вийшов з камери.
Я знову залишилась сама.
З-за дверей здаля почулися крики і постріли. Прикривши очі я прислухалася. Кричали співробітники, я чула як хтось віддає накази, які обірвались вологим від крові криком.
Раптом моя камера завібрувала. Металеві пластини на підлозі почали повільно розсуватися, відкриваючи мені огляд на хвилі води в кількох сотнях метрів внизу. Чорт забирай, це якийсь літак.. Я знову спробувала вирватись, з усієї сили, яка в мені лишилася, потягнувши за ланцюги, але все було марно.
Постріли за дверима стихли і я обернулася в той бік. У віконці було видно, як повз пробігали солдати у, чорт забирай, дуже знайомому екіпірування. Моїм тілом пробігла іскра надії.
— Рексар! Рексар! Чорт забирай, РЕКСАР! Я тут! Гей, хлопці, я тут!! - я закричала у все горло, зриваючись на хрип. Помітивши, що солдати за віконцем зупинилися, я закричала голосніше. - Рексар, витягни мене, бляха, звідси! Я тут!
За мить я побачила у віконці знайомі очі в розрізах маски. Почувся гуркіт і я стала вириватися сильніше, доки хлопець ламав двері. Він все бив у них, намагався збити засув, потім вистрелив у віконце, але все було марним. Двері виявились занадто міцними, а віконце куленепробивним.
Пройшло менше хвилини як затвори з боків і в стелі камери клацнули, після чого я полетіла вниз всередині бетонного ящика
Мене підкинуло на ланцюгах до стелі і всього за декілька секунд моя бетонна труна впала у воду і швидко пішла на дно.
Замруживши очі я намагалась зібрати хоч якісь крихти сил і звернутися в гідру.. але сил не було. Жодних.
Як і повітря.
Почавши захлинатись я спробувала відправити ментальний сигнал про допомогу, але не знала чи вийшло, і чи його хтось почув…
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Попіл і Світло, Кіра Найт», після закриття браузера.
