Читати книгу - "Кароока, Mary Uanni"

Він застиг.

— Єва… — Його голос став на октаву нижчим.

— Відпусти мене.

— Ти ж не…

— Я сказала. Відпусти.

Мої руки не тремтіли. Очі теж.

Лев стиснув зуби, і я бачила, як у його очах спалахнув короткий вогник злості. Але він розтиснув пальці.

У цей момент двері кав’ярні розчахнулися, і на порозі з’явилася офіціантка.

— Гей! Що тут відбувається?!

Вона була явно розлючена.

— Якщо ви зараз не розійдетеся, я викличу поліцію!

Вона перевела погляд з мене на Лева, потім знову на мене.

Її губи скривилися в легкій посмішці.

— А я бачу, дівчина і сама справляється.

Я ще секунду дивилася Леву в очі, потім повільно опустила пістолет і зробила крок назад.

— Справляється, ага, — пробурмотів він, тручи скроню.

Я не сказала більше ні слова. Просто розвернулася і пішла.

***

Офіс зустрів мене звичним гулом клавіатур, шелестом паперів і телефонними розмовами. Все виглядало так, ніби нічого не сталося, ніби я не була вчора у пастці, не билася з нападниками, не приставляла пістолет до голови Лева. Але думки не давали мені спокою.

Я сіла за стіл, потягнулася до чашки кави, але замість ковтка тільки стиснула її в долонях. В голові крутилися уривки вчорашнього нападу. Вони мали змогу мене поранити. У кількох моментах я була абсолютно беззахисна, відкриті ділянки тіла під прицілом. Але ніхто не зробив цього. Чому?

Я втупилася у екран монітора, ніби відповідь мала з’явитися прямо переді мною. Чого вони хотіли? Просто налякати? Натякнути, що знають, де я, що можуть підібратися ще ближче? Чи вони чекали наказу від когось вищого?

Звуковий сигнал листа вирвав мене з роздумів. Я глянула на екран. Новий e-mail. Від Макса.

Відкрила.

"Це влаштував той, хто біля тебе."

Мене ніби ошпарило.

Той, хто біля мене.

Лев?

Я притиснула пальці до губ, вдивляючись у слова. Або…

Золотий Барс.

Я не бачила його п’ять років. П’ять довгих років. Чому саме зараз? Чому після всього цього він вирішив повернутися?

— Все нормально? — запитала Лія, проходячи повз мій стіл.

Я швидко клацнула, закриваючи лист.

— Так. Все добре.

Лія кинула на мене уважний погляд, але не стала допитуватися.

Я втупилася у чорний екран монітора.

Хто ти, Максе? Звідки ти все знаєш?

— Єво!

Голос Лева змусив мене стиснути зуби.

Я не підвела голови.

— Єво, ти мене чуєш?

— Чую, — видихнула я.

Лев сів на край мого столу, розтягнувшись, як завжди.

— Ми ж вчора нормально поговорили, правда? — Його голос був зухвалий, насмішкуватий.

— Нормально? — Я повільно підвела на нього очі. — Лев, я тобі пістолет до голови приставила.

— Дрібниці.

Я не витримала і пирхнула.

— Чого ти хочеш?

— Я хочу розуміти, що відбувається.

Я закотила очі.

— Тоді слухай уважно. — Я піднялася з крісла, закинувши сумку на плече. — У моєї доньки сьогодні важливий матч.

Він підняв брови.

— І що?

— І я їду.

Лев відкинувся назад, дивлячись на мене з відвертим здивуванням.

— А в мене спитати не треба?

Я застигла.

Він що, серйозно?

Він ще мав нахабство ображатися?

Повітря в грудях стало важким, гарячим, як лава. Я видихнула через зуби і, не роздумуючи, відповіла:

— Мені начхати на тебе і на твої дозволи.

Розвернулася і вийшла з офісу, не чекаючи на його відповідь.

***

Зал був заповнений до країв. Трибуни гуділи від голосів, наче величезний рій бджіл, що вирвався з вулика. Я зайшла до спортзалу й одразу відчула знайому напругу в повітрі — те особливе відчуття, яке буває лише перед вирішальним моментом.

Команда Роні вишикувалася на майданчику, їхні білі футболки вже встигли ввібрати піт з попередньої гри, а на обличчях застигла повна концентрація. Роня стояла в центрі, зосереджена, з очима, що горіли азартом.

Рахунок був 23:22. Їм залишалося лише два очки до перемоги.

М'яч підлетів угору після потужного подачі суперників, і вся команда Роні миттєво зреагувала. Пас. Удар. Прийом. Всі рухи були ідеальними, відточеними тренуваннями до автоматизму.

Роня підскочила й з розмаху вдарила по м’ячу. Він влетів на сторону супротивника, вдарився об майданчик і покотився вбік.

— ОДИН! — проревіли трибуни.

Я міцніше стиснула кулаки, відчуваючи, як по спині пробігає хвиля напруги.

Суперники взяли тайм-аут, щоб обговорити тактику. Але я вже бачила — їхні руки здригалися від утоми, рухи були не такими чіткими, як раніше. А от Роня з її командою горіли вогнем. Вони не могли програти.

Свисток.

Гра продовжилася.

Цього разу подача була нашою. Дівчина з команди Роні зосереджено кинула м'яч угору, підстрибнула й сильно вдарила. Він перелетів через сітку.

Суперники прийняли його, але помітно нервували. Я бачила, як їхній нападник метнувся вперед, намагаючись провести сильний удар.

Але Роня була швидшою.

Вона рвонула вперед, підстрибнула вище за всіх і перехопила м’яч, спрямовуючи його під гострим кутом у незахищене місце.

Він вдарився об підлогу і відскочив убік.

Миттєва тиша.

А потім — вибух.

Крики, овації, свист, тупіт ніг.

— ВИГРАЛИ! — проревіли трибуни, і я не втрималася від усмішки.

На поле вибігали запасні гравці, тренер, усі кидалися обіймати один одного.

І тут Денис.

Він вискочив просто на майданчик, і, не звертаючи уваги на натовп, з розгону підхопив Роню на руки.

— ТИ! — вигукнув він, розкручуючи її у повітрі. — ТИ ПРОСТО БОМБА!

Роня голосно засміялася, обіймаючи його за шию.

— А ти ще сумнівався?!

Я помітила, як на трибунах глибоко зітхнула одна з дівчат. Висока, струнка, з довгими світлими локонами, вона сиділа з гіркою усмішкою на губах. Очевидно, ця блондинка була закохана в Дениса, але зараз бачила, що її шанси дорівнюють нулю.