Читати книгу - "Коли ти поруч , Кері Ло"

Розділ 16 «Це зайшло надто далеко»

Тимофій
Я сиджу у своєму кабінеті, схрестивши руки на грудях, і втуплююся в монітор. На екрані відкритий фінансовий звіт, але я вже хвилин десять навіть не намагаюся вникнути в цифри.

Голова забита зовсім іншим.

Емі.

Я намагався не думати про неї, відкинути ці думки, вдавати, що все під контролем. Але після її дзвінка вони повернулися з подвоєною силою.

Я не бачив її після роботи, але це не змінює нічого. Вона – як неконтрольований хаос, що врізається в моє життя, розкидає все навколо й змушує мене втрачати самовладання.

Я пам’ятаю, як сьогодні вранці почув її сміх у приймальні. Легкий, дзвінкий, він проникав під шкіру й залишав після себе дивний осад. Я навіть вийшов зі свого кабінету, щоб побачити її. Просто переконатися, що вона тут, що зі мною все гаразд і я досі контролюю ситуацію.

Але варто було мені її побачити – і контроль миттєво вислизнув із рук.

Бо я згадав її голос – тихий і хрипкий після ночі, коли вона, лежачи на моїй подушці, промовила моє ім’я.

Я стискаю щелепи.

Чорт.

Проводжу долонею по обличчю, намагаючись прогнати ці думки.

Все зайшло надто далеко.

Я зрозумів це ще того дня, коли вперше побачив її в офісі. Коли її погляд зустрівся з моїм, а на губах з’явилась та сама крива усмішка. Вона дивилася на мене з викликом, і мені так сильно захотілося стерти цей вираз із її обличчя…

Я мав відсторонитися. Я намагався.

Але щоразу, коли вона поруч, моя витримка тріщить по швах.

Я заплющую очі й нахиляю голову назад, спираючись на спинку крісла. Потрібно охолонути.

Інакше це все погано закінчиться.

Останнім часом я все більше жалкую про те, що відновив стосунки з Мариною. Здається, ми стали ще більш чужими.

Я уникаю близькості, навіть обіймати її не хочеться, вже мовчу про щось більше.

А вона… Вона теж змінилася. Стала холоднішою, різкішою, з’явилися якісь незрозумілі спалахи ревнощів. Приводів я не давав, та, мабуть, вона просто відчуває, що мої думки заполонила інша жінка.

Це почуття не дає мені спокою.

Я відчуваю себе паскудою, зрадником, навіть якщо фізично нічого не сталося.

Через кілька годин я вже в ресторані. Марина сидить навпроти, гортаючи телефон, поки ми чекаємо на замовлення.

— Сьогодні в тебе багато роботи? — запитує вона, не відриваючи погляду від екрану.

— Як завжди.

— Ясно, — киває, ніби автоматично, і знову поринає в телефон.

Я спостерігаю за нею кілька секунд, а потім відвертаюся й переводжу погляд на вікно.

Зовні вогні міста відбиваються в склі, створюючи химерні візерунки.

Марина помічає мій відсторонений вигляд і відкладає телефон.

— Щось сталося?

— Ні.

— Тимофію… — вона кладе свою долоню поверх моєї. — Ти останнім часом якийсь… холодний.

Я мовчу.

Бо не знаю, що відповісти.

Як пояснити їй, що проблема не в ній?

Що справа зовсім не в її примхах, постах у соцмережах чи вибуховому характері?

Справа в мені.

І в тому, що я не можу позбутися думок про іншу жінку.

Марина зітхає й прибирає руку.

— Давай хоча б вечерю проведемо спокійно, — каже вона втомленим голосом.

Я лише киваю.

Вона знову повертається до свого телефону, а я — до своїх думок.

І, як не намагаюся, серед них знову з’являється вона.

Вечеря минає майже в повній тиші.

Марина щось говорить про нову колекцію одягу, про те, що думає полетіти на пару тижнів у Європу — трохи відпочити й заодно закупити брендові речі. Я киваю в потрібних місцях, але майже не слухаю.

Думки наполегливо повертаються до Емі.

Як вона зараз?

Чи все ще злиться після сьогоднішнього ранкового візиту Марини?

Чи, можливо, вже вдома, загорнувшись у плед, з чашкою чаю в руках?

Я ловлю себе на тому, що знову хочу її побачити.

Від цієї думки з’являється роздратування.

Коли це сталося? Коли я дозволив їй так глибоко засісти в моїй голові? Вона пробралася мені під шкіру і не дає спокою.

— Ти взагалі мене слухаєш? — голос Марини виводить мене зі ступору.

Я піднімаю на неї погляд. Вона дивиться з підозрою, схрестивши руки на грудях.

— Так, слухаю, — відповідаю спокійно.

— Ах, правда? — вона піднімає брови. — Тоді що я тільки що сказала?

Я мовчу.

— Ось саме, — фиркає вона. — Тимофію, що з тобою?

Я стискаю пальцями перенісся.

— Нічого. Просто втомився.

— Втомився, — повторює вона з недовірою.

Я вже знаю цей її тон. Він означає, що вона або почне скандал, або розпитає про все так, що мені самому доведеться проговоритися.

Я не маю на це сил.

— Марин, давай без цього, — кажу я рівним голосом.

Вона змірює мене довгим поглядом, ніби зважуючи щось у своїй голові, а потім зітхає й відводить очі.

— Добре, — кидає холодно. — Якщо ти не хочеш говорити, я не наполягатиму.

Я киваю.

Всередині щось неприємно стискається.

Я розумію, що рано чи пізно ця розмова все одно відбудеться.

Вона не з тих, хто прощає неувагу чи байдужість.

Але не сьогодні.

Я кидаю погляд на годинник і швидко викликаю офіціанта.

Через двадцять хвилин ми вже виходимо з ресторану.

Приїхавши додому, Марина відразу вітається, обіймає мене за шию й намагається поцілувати в губи.

— Ти якийсь напружений останнім часом. Хочеш, я зроблю тобі масаж? — звабливо шепоче вона, її губи майже торкаються моїх.

— Ні, дякую.

— Тоді, може, разом приймемо ванну, мм? — її рука опускається мені на ширінку.

— Ні, Марино, я дуже втомився, — відповідаю й м’яко прибираю її руку. — Іди в душ першою.

Вона невдоволено відходить, але нічого не говорить. Лише стискає губи, розвертається й іде у ванну.

Я важко зітхаю.

Я так втомився від цього.

Думав, що відновити стосунки з Мариною буде правильним рішенням. Ми разом уже два роки, і я вирішив, що не варто руйнувати все через одну ніч із незнайомою жінкою.

Але нічого не виходить.

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍