Читати книгу - "Тінь серед світла, Деріка Лонг"

Розділ 8.1

Цей день Оксана і Мирослав планували вже давно. Він запланував для них візит до старої бібліотеки, що розташовувалася на околиці міста. Це місце було знайоме йому з дитинства, і він знав, що вона точно оцінить його атмосферу — тишу, пахучі книжкові полиці і запах старовини. Оксана з нетерпінням чекала цього моменту. Вона давно бажала провести час разом, подалі від повсякденних турбот і проблем.

Ранок видався сонячним і теплим. Мирослав приїхав до Оксани вранці, завчасно, як завжди. Він зустрів її з букетом її улюблених лілій, і в його очах горіла лагідна посмішка. Оксана не могла не відповісти йому тим самим.

— Ти готова до пригоди? — запитав він, погладжуючи її руку.

— Завжди готова, — відповіла Оксана з усмішкою, відчуваючи тепло від його погляду.

Вони сіли в машину, і Мирослав вів її через вузькі вулички міста, до місця, яке стало для нього маленьким святом спогадів. Коли вони приїхали, Оксана відчула спокій і гармонію, які панували навколо. Бібліотека була старовинною, її фасад прикрашали витончені колони, а навколо розкидався маленький садок з квітами.

— Тут так тихо… — сказала Оксана, коли вони зайшли всередину. — Я в такому місці ще не була.

— Це одна з моїх улюблених бібліотек, — відповів Мирослав, злегка усміхаючись. — Тут завжди спокійно, і можна почитати щось цікаве.

Вони бродили серед книжкових полиць, перебираючи старі томи. Оксана насолоджувалася кожною хвилиною, спостерігаючи за Мирославом, який, здавалось, знав кожен куточок цього місця. Їхні розмови були легкими і невимушеними. Оксана відчувала, як вона розслабляється і насолоджується моментом.

Проте з кожною годиною все більше починала відчувати дивну відстороненість з боку Мирослава. Спочатку вона подумала, що це просто її враження. Але з часом стало зрозуміло, що щось не так.

Вони сиділи за великим столом з чашками чаю, коли Оксана спробувала підняти тему, яка її давно турбувала.

— Мирослав, ти здаєшся відстороненим… Що з тобою? — запитала вона, злегка схвильована.

Він подивився на неї, його погляд став трохи розгубленим, а потім він відповів:

— Просто думаю про роботу, нічого особливого. Все буде добре, Оксано.

Але вона помітила, як його голос змінюється, стає суворим, а руки трохи затряслися. Це було не звично для нього, і вона одразу відчула, що він щось приховує. Він намагався знову повернути їхню розмову до нешкідливих тем, але Оксана вже не могла не помітити ці нюанси.

— Чому ти не можеш просто розповісти мені, що тебе турбує? — запитала вона з хвилюванням у голосі. — Я ж тут, я хочу тебе підтримати.

Мирослав важко зітхнув і відвів погляд. Він на хвилину замовк, наче вагаючись, потім відповів:

— Я не готовий зараз говорити про це, Оксано. Я поважаю тебе і не хочу, щоб це вплинуло на наші стосунки.

Оксана відчула біль у серці. Вона розуміла, що Мирослав тримає щось важливе в собі, і його відстороненість більше не залишала її спокійною. Вона давно помічала, що в його словах була якась неясність, але сьогодні це стало надто очевидно.

Вона взяла його руку, її пальці ледве торкалися його, і сказали:

— Я не можу бути з тобою, якщо ти не готовий відкриватися. Ти — важлива людина в моєму житті, але я не можу бути з кимось, хто приховує від мене щось настільки важливе.

Мирослав подивився на неї, і його погляд був сповнений болю. Він не знав, що відповісти. Вони мовчали деякий час, обидва відчували важкість в повітрі.

— Може, нам потрібно трохи часу… — сказала Оксана, її голос був тихим і рішучим. — Я хочу зрозуміти, чи готова я продовжувати ці стосунки, якщо ти не можеш поділитися зі мною тим, що так важливо для тебе.

Мирослав мовчав ще кілька секунд, а потім відповів:

— Якщо ти відчуєш, що це найкраще для тебе, я зрозумію. Ти заслуговуєш на більше.

Оксана підвелася з місця, взяла свою сумочку і подивилася на нього.

— Мені потрібен час, Мирослав. Поки що я хочу бути одна.

Він кивнув головою, розуміючи, що це — її рішення. Вона залишила бібліотеку, залишивши позаду не тільки фізичну відстань, а й емоційну, яка була поміж ними.

Тієї ночі, коли Оксана повернулася додому, вона відчула, що їй потрібно більше, ніж просто слова — їй потрібно знати правду, щоб мати шанс побудувати щось справжнє.

 

Наступні кілька днів були для Оксани повніми тиші та роздумів. Після того, як вона залишила Мирослава в бібліотеці, вона відчула важкість на серці. Слова, що вони сказали одне одному, залишилися в її думках, мов тіні, що не відпускають.

Вона не знала, як правильно вчинити. З одного боку, її серце прагнуло бути з ним, але з іншого — щось у його поведінці викликало сумніви. Якби він тільки відкрився їй повністю, можливо, все було б по-іншому.

Оксана була людиною, яка завжди цінувала чесність і відвертість. Вона не могла спокійно жити з думкою, що поруч із нею може бути людина, яка приховує так багато.

Того вечора, після роботи, вона зустрілася з Настею. Їй було потрібно виплеснути всі емоції, і подруга, як завжди, була готова її вислухати.

— Окс, ти виглядаєш нещасною. Що сталося? — запитала Настя, побачивши вираз обличчя Оксани.

— Я не знаю, — відповіла Оксана, зітхаючи. — Мені важко, я не розумію, що робити. Він… він щось приховує. І я не знаю, як з цим справитися.

Настя поклала руку на її плече і подивилася на неї з розумінням.

— Ти маєш право знати правду, Оксано. Але йому теж, мабуть, не легко. Я розумію, що він любить тебе, але може, не готовий відкритись повністю.

— Може, але це все мені не дає спокою, — зітхнула Оксана. — Я боюся, що якщо я дам йому ще один шанс, все може погіршитись. Я не знаю, чи готова я до цього.

— Відпусти це, — сказала Настя, піднявши на неї очі. — Я знаю, що ти не з тих, хто буде тягнути на собі щось, що тобі не приносить радості. Тому й рішення твоє має бути чесним і ясним, як і твої почуття.

Оксана замовкла, намагаючись впорядкувати думки. Вона завжди довіряла Насті, і цього разу її слова дійсно надали їй сили.

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍