Читати книгу - "Колекціонер спогадів, Віталій Механік"

13 Пастка на слуг Бора

В хаті темно й вогко.

Бурковець запалив свічку, пройшов у комірчину й запустив генератор:

– Лінію довбані «металісти» вкрали років чотири тому, – старий прислухався до рівномірного тарахкотіння агрегата. – Нову вести собі дорожче. Гарику, перевір помпу.

– Накачаємо водички повний бак, – малий зник.

– Вам ще кортить потрапити в Заповідник? – Демид навпомацки сунув кімнатою, поки натрапив на старе панцирне ліжко, застелене товстою ковдрою.

– Мені байдуже до обмежень. Життя просте й зрозуміле. Я прагну возз'єднатися з коханою дружиною.

– А вона? – студент зачепив болючу тему.

– Я буду поряд, бачитиму… – Бурковцю важливо зустрітися.

– Мудрі?

– Яке мені діло до них. Вони тримають світ у збалансованому стані.

– Система створена штучно, – Демид нагадав про свої враження, проте Семен Якович глухий до них.

– Юначе, знайти досконалий світ нереально. Ти сам зробив правильний висновок стосовно людей.  Вони руйнівники. Зневажають слабких, борються з сильними. Мако правий, звинувативши нас в агресивності й шкідливості. Ми псуємо природу, бо вигода й комфорт понад усе. Даремно звертатися до совісті, благати про жалість. Я хочу піти туди, де цінують порядність, а пиха й жадібність невідомі. Де всі рівні, без привілеїв…

– Готово, – вклинився Гарик.

– Обірвав такий монолог, – Демид похилився набік, торкнувся головою подушки й заснув.

– Чекатимемо гостей, – Бурковець загасив свічку, глянув на годинник, що світився зеленим. – Шланг приєднав?

– І підвів до дверей.

– Здогадаються.

– Замаскував надійно, – буркнув малий.

– А якщо втечуть?

– Сіткою обгородив. Заплутаються наче риби.

– Дивись, вислизнуть, втратимо Ігоря.

– Буде нахабна атака крізь двері. Увірвуться  юрбою.

Старий дивився на посріблені місяцем голкасті деревця:

– Скучив за батьківщиною?

– Вона там, де мені подобається бути. Я не в захваті від тутешніх мешканців та загубленої природи, проте бачу прагнення змінити свою долю й землю на краще. Загроза колапсу змушує об’єднуватися. Хочу побачити як світ, що здихає, знайде в собі сили вибрьохатися з багна.

– Гарно підкувався, – з повагою мовив старий.

– Бібліотека хороша, – малий сів на підвіконня. – Вночі брав книгу, клав на неї руку, й текст оживав, просочувався в мозок образами та ідеями. Ти засмутишся, але деякі шедеври з твого погляду треба викинути на смітник. Написані занадто дратівливо й брутально.

– Вік… Вік має значення, а не наповнення, – пояснив Бурковець. – Колекціонерів приваблюють раритети.

– Як можна захоплюватися напівзотлілими рукописами з купою помилок? – Гарик провокував старого на суперечку.

– Бо вони книги, – мрійливо сказав Семен Якович. – Колекції думок і споминів, фіксованих на папері. Не існувало раніше способу донести до людей радість, біль, опис, переживання. Хроніки, романи, поезія, п’єси… Спочатку усно піснями, оповідями, потім писали від руки, а згодом друкували. Зараз маємо електронний вигляд. Всю мою бібліотеку можна помістити на крихітній флешці.

– Занадто повільно просувався прогрес, – пересмикнув худими плечима хлопчик.

– Забагато гальм. Досить. Готуймося, – Якович показав Гарику червоний циферблат.

– Подарунок працює безвідмовно, – малий зник у сінях. Легенько рипнули двері.

Місяць гнався вгору, висвітлював доріжку та ділянку старого паркану. Кущі смородини сірими патлатими тінями шикувалися зліва, а справа розлога яблуня вихвалялася стиглими плодами.

Семен Якович навшпиньках пройшовся кімнатами, повідчиняв квартирки й прислухався. Мінус – тарахкотіння генератора. Плюс – відсутність вітру, котрий маскував би підозрілий шурхіт. Цвіркуни притихли. Мабуть, погода поміняється, або хтось налякав.

Почувся сухий тріск з боку молодого соснового лісу. Вороги пробираються. Невже крізь вікна ломитимуться? Пора підіймати Демида.

Старий енергійно штурхав сплячого, але той роздратовано мугикнув і перевернувся на живіт. Довелося побризкати водичкою.

Демид підскочив наче ошпарений, злякано глипнув очима на колекціонера.

– Т-с-с-с-с, – Бурковець вхопив юнака за руку й провів до комори. – Сиди й чекай, поки покличу.

– Може, на горище? – студенту здавалося, що там надійніше.

– Еге, драбину пошукаю, ключа, аби відімкнути, – люто шикнув старий. – Бігом.

Юнак слухняно поліз у самий куток.

Семен зиркнув на циферблат. Він світився густо-червоним. Вороги на підході. Напевно автівкою примчали по гарячих слідах.

На доріжці виникла фігура. Постояла мить, а потім рвонула до хати. Правий був Гарик щодо примітивної тактики нападу. За три кроки до дверей слуга-чоловік спіткнувся й влетів головою в стіну.

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍