Читати книгу - "Вибрані твори"

дерев'яну хатину, складену з колодок. Розібрав і сказав, що її треба знов складати докупи. Це завдання нам здалося заскладним і, щиро кажучи, не дуже цікавим. Так само не викликав у нас захоплення набір металевих частинок, з яких можна було будувати різні візочки, екскаватори, башти тощо. Це все були типово хлоп'ячі забавки: батько, очевидно, не хотів, щоб із нас виростали панночки-білоручки, а мама його в цьому підтримувала, бо ляльок нам не купувала. Крім того, мама колись хотіла стати інженером, вчилася в Київській політехніці, отже, ці конструктори та інші будівничі матеріяли батько міг купити за її порадою.

Одного разу батько поїхав до Оренбурга на розшуки матеріалів до Шевченківського музею. По дорозі, на Каспійському морі, з ним сталася пригода: зчинилася буря, і корабель мало не потонув, а після бурі вони знайшли мертву тюлениху: чи її бурею забило, чи люди застрелили. Тюлениха виявилася вагітною. Тюленя витягли з утроби матері і зробили з нього чучело: набили морською травою, вставили слюдяні очі. Батько привіз мені це тюленя як подарунок. Яка ж я була вдоволена! Ніхто з моїх товаришів ніколи не бачив такого чуда: тюленя було біленьке, волохате, ластів ще не мало, а замість хвоста були дві кістки, що зрослися докупи півколом. Я з гордістю носила те чучело до школи показувати учням і вчительці.

Я знала, що мій батько пише книжки, працює у видавництві. Якось він повів мене до друкарні. Там всюди на підлозі валялися металеві літери. Мене вони зацікавили, і робітники, лагідно всміхаючись, дозволили мені їх назбирати. Вони також надрукували для мене на великому аркуші щось червоними літерами. Я була в захопленні, а крім того, мені було приємно бачити, як друкарі з любов'ю і пошаною ставилися до батька.

З батьковими книжками я познайомилася ще перед тим, як навчилася читати. Батько любив сісти в своє глибоке крісло, взяти мене на коліна й читати мені свої книжки: «Діткам маленьким про Тараса Шевченка», яку я всю вивчила напам'ять, «Думу про джуру» — ця романтична історія мене засмучувала. Читав і деякі свої байки. Наприклад, «Куріпки», в якій «ходила квочка коло кілочка». Була ще казка про те, як «у яру глибокім жив вовк» і «людські корови жер, товк». І як того вовка селяни за допомогою червоноармійців врешті знищили. Мені тато розповідав, як він воював, а я слухала, затамувавши подих. Від батька я довідалася й про Леніна. Батькове ставлення до Леніна передалося й мені: і ще довгі роки Ленін залишався для мене втіленням ідеї революційної боротьби та всесвітнього братерства. Вже за кордоном я довідалася про його жорстокість, зарозумілість, підступність — розчарування було болючим, я гадаю, для багатьох, хто повірив у шляхетність «вождя комунізму».

Коли батька заарештували, мені було дев'ять років. Нашу сім'ю вислали за межі України, і ми поселилися в Калініні, що тепер знову називається Твер. Мати сказала нам, що батька заслано, але куди і за що, не пояснювала. В школі я казала, що батько помер (моя молодша сестричка так і думала, довгі роки не знаючи правди), але мені важко було брехати, а особливо мовчати. Коли в піонерському таборі, бувало, почнуть розповідати про громадянську війну, то я сиджу й не смію сказати, що й мій батько — герой цієї війни.

Один тільки раз я не витримала й сповідала своїй шкільній подрузі Махулько-Горбацевич, що мій батько — Сергій Пилипенко, розповіла, яка він був велика й чесна людина. Це сталося вже після нашого повернення на Україну. Дівчина прийшла додому й розповіла про це своєму батькові. Той був викладачем історії в Вінницькому педінституті й багато чув про Сергія Пилипенка. Він суворо наказав дочці нікому не розповідати про те, що довідалася від мене. Дівчина дотримала свого слова — тільки вже за німців я почула від неї історію про наказ її батька. Ота неможливість щиро спілкуватися з товаришками, відверто про все розповідати дуже мене гнітила. Мабуть, через це в мене і в сестри Міртали не було справжніх друзів.

Мати не виховувала нас «внутрішніми емігрантами», не настроювала проти Радянської влади, не вселяла ненависти до тих, хто позбавив нас батька, і я їй за це безмежно вдячна. Моє політичне прозріння прийшло без її особливої допомоги, але батько все одно лишався для мене ідеалом громадського діяча, який увесь свій талант, свій розум віддає людям. Я щойно тепер усвідомлюю собі, що все життя намагалася наслідувати батька, бути такою, як він, у стосунках з людьми, у праці. Я ніколи ні в чому його не винуватила, я розуміла його ідеалізм, його власну трагедію, ідейну і духовну.

Він умів любити людей без пози, без гучних слів, робив добро так, що «права рука не знала, що робить ліва», і без вагання віддав життя «за друга своя». Батько став для мене втіленням Христової заповіли любити ближнього як самого себе, а що в Бога батько не вірив, то це йому тільки так здавалося, як зауважив Бердяєв[910] про «переконаних атеїстів». І не буде помилкою, коли я скажу, що шлях до Бога вказав мені саме мій батько, а мати своїм живим прикладом постійно підтримувала мене на цьому шляху. За це я їм обом глибоко вдячна.

1992 р.

Роксолана Кардиналовська[911]