Читати книгу - "Вибрані твори"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
Повернулася до Калініна, а в моїх вухах настирливо бриніла пісенька, яку я колись чула:
Все так просто, и понятно, И проверено: Не вернуть того обратно, Что потеряно...Тепер Сергія реабілітовано. В газетах писали, що він помер чи то в 1941-му, чи то в 1943 році, а в одній публікації була навіть вказана дата: «1951». Та чи можна вірити цим суперечливим повідомленням? Як би там не було, в українській пресі тепер раз у раз з'являються згадки про Сергія, статті та спогади про «незабутнього», як тепер люблять писати. Для нашої родини він завжди був і залишається незабутнім. Десь у шістдесятих роках моя дочка Міртала почала писати вірші. Один з її перших творів був присвячений батькові.
Міртала — скульптор. Виливши своє почуття до батька в словах, вона захотіла зробити його скульптурний портрет. Та коли взялася до роботи, сльози заважали їй бачити, і все ж портрет вийшов напрочуд вдалий: Сергій виглядає як живий.
У 1971 році я приїхала до Києва й була запрошена на ювілейний вечір, присвячений Сергієві. Вечір відбувся в Будинку письменників, і там зібралися колишні товариші. Я привезла Сергіїв портрет, і він стояв на почесному місці. Сьогодні цей портрет можна побачити в Києві в Музеї літератури, а оригінал портрета — у нас у вітальні: Сергій ніби спостерігає наше життя...
1991 р.
Ася Гумецька[907]Спогади про батька[908]
итячі спогади здебільшого бувають емоційно-імпресіоністичні — щось врізалося в пам'ять дуже яскраво, хоч із дорослого погляду там не було нічого надзвичайного, а інше, дійсно вагоме, залишилося поза увагою. Отакі й мої спомини. Та задля повноти батькового портрета перекажу ті дрібниці, які залишилися в пам'яті.
Пригадую, як батько, повернувшись додому після праці, лягав на канапу спочити, а я негайно вмощувалася поруч, і ми починали разом співати. У батька був баритон, і я намагалася підтягати йому в тон, особливо коли співали «Ой наступала та чорна хмара, став дощ накрапать». Мамі ця пісня не подобалася, мовляв, не для дитини, а я, навпаки, дуже вподобала її, особливо те місце, де «узяли дуку за чуб, за руку, третій в шию б'є: О не йди, дуко, не йди, гадюко, де голота п'є».
Звичайно, мені не спадало на думку, що, навчаючи цієї пісні, батько, можливо, мав на меті моє свого роду політично-клясове виховання. Я це збагнула вже в Америці, коли, складаючи вправи до граматики Яра Славутича[909], включила цю пісню як додаткове читання, а він обурився: чи я це зробила навмисне, щоб посміятися з бідної голоти?.. Я пробувала йому з'ясувати, що ця пісня мені дорога як спогад про батька, але Славутич наполіг, щоб злополучну «Голоту» викинути.
Що ж до інших пісень, яких батько мене навчив, то їх було безліч — і «Реве та й стогне», і «Ой на горі та й женці жнуть», і пісня про Кармелюка, і веселі «І шумить, і гуде», «Ой за гаєм, гаєм», і «Тече річка невеличка з вишневого саду», і «Сонце низенько», «У сусіда хата біла», і навіть оперові «Ой не світи, місяченьку» та «Віють вітри». Завдяки батьковим пісням, які я залюбки співала вдома на мамине прохання, я зберегла десь у підсвідомості українську мову, хоч розмовляти за п'ять років заслання розучилася.
Пригадую батькові подарунки. Одного разу він приніс нам, дівчаткам, велику
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Вибрані твори», після закриття браузера.