Читати книгу - "Вовче прокляття, Марія Власова"

Він замовк, пірнувши у свої думки, а можливо і спогади. Мені ця розмова не подобалась, ятрила старі рани, які я не хотів чіпати. Особливо у нинішньому жахливому стані. Та все ж я хотів знати, навіщо він почав це розказувати.

— Мені завжди здавалось, що найкраще, що я можу зробити для своєї сестри – це піти. Показати своїм прикладом, що вона може просто все кинути. Може жити не для когось, а для себе. Зняти тягар, який вона сама на себе згромадила. Хоча може я б просто хотів бути егоїстом, якого вона б проклинала до кінця життя?

Він усміхнувся, водночас гірко і радісно.

— Розумієш, треба багато сил, щоб залишитись. І зовсім мало, щоб піти. Та тільки провина все одно дожене сторицею.

Він говорив про сестру, та хвилювався так, наче про себе. Нервово бив пальцем по матрацу, після чого різко сів поруч. Оратор з нього був ніякий, я ніяк не міг зрозуміти суть його слів.

— Я знаю який ти, ви дуже схожі. Не можете просто відпустити власне минуле і рухатись далі. Та може варто хоча б спробувати? – в його голосі якась небувала зацікавленість і ентузіазм, я не розумію їх, поки він не продовжує.

Він ніколи не говорив зі мною так відкрито, фанатично. Зі своїм, чисто по-Лютськи, сприйняттям правильного і неправильного.

— Михайло сказав мені, що коли він втрачав звіра, симптоми були дуже схожі на твої при здичінні. Наче вовка твого лихоманить, а тіло не слухається, не знаючи, яка його справжня натура: звір, чи людина. Так може ти просто вибереш людину? Якщо твій звір помре, це розв'яжіть всі проблеми. Більше не буде зв'язування, і  ти не будеш загрозою для моєї сестри. Я знаю, ти й без нього в неї закоханий, але воно тобі дах так конкретно зносить. Ти ж розумієш, Ринка зовсім не підходить для цього звіриного світу, вона не така. Якщо ти станеш просто людиною і забереш її кудись далеко, від всіх цих звіриних реалій — всі проблеми рішаться. Не хвилюйся, я тоді замість тебе подбаю про зграю, стану альфою.

От же нагла скотина! Вирішив так чи інакше зайняти моє місце?! Напевне його та Дашка так нарадила. Адже не гоже беті з альфою зв'язуватись. Мій утробний рик йому не сподобався, та Іван чомусь розсміявся.

— Вибір то в тебе не великий, — він наче насміхався з мого становища. — Вона вже купила білет, і завтра поїде до дому. Тобі тільки вирішувати: з тобою, чи з Говерлою.

З таким же успіхом він міг вистрілити мені в потилицю. Заричав, намагаючись піднятись хоч навкарачки. Іван продовжував сміятись, піднявся на ноги. Я теж вскочив, одна з моїх рук більше була схожа на руку, чим на лапу, тому я опирався на неї. Максимум, що вона мені дала – це ганебна поза навкарачки.

— Лікар сказав лежати! – сміявся покидьок, після чого ударяє по моїй опорі, і я падаю.

Напевне він щось зламав, та біль давно пересилила злість. Я спробував знову піднятись, і він штовхнув мене спиною на клітку. Після чого відкрив решітку і вийшов за неї, пропадаючи в темряві підвалу.

— Ну-бо, пацієнте! – гукає десь там в темряві. — Змирись з тим, що ти не можеш не те що відбити дівчину у якогось коротуна, а й навіть дістатись до мене.

Його глузування дратують, але власна немічність, лютить так, як ніщо в цьому світі! Я привик бути сильним, і не тільки завдяки звіру. Привик контролювати власні почуття й тіло, а не валятись наче при смерті незрозуміло від чого. Все моє життя з дня Переходу було по суті боротьбою з самим собою. Вічною бійкою, яку я не міг перемогти. Я миг лише контролювати його, але й це мені більше не під силу. Та впертість не дає мені просто здатись йому, як і продовжувати слухати глузливі крики Івана.

— Давай же, цуцику! Іди но сюди, я тут! – кричить він підзиваючи мене наче пса.

Тільки за це одне його варто розірвати на шматки! Руки для цього мені не потрібні були, а лапи з гострими пазурями. Вони увійшли в бетонну підлогу наче в масло, коли я приготувався до стрибка. Координація підвела і мене занесло далі, чим хотілось. Так що я вилетів з клітки, але влетів в гору коробок у кутку.

— Ой, невже хтось зміг вибратись з клітки? – глузує Іван десь на іншій стороні підвалу.

Він ховався десь у темряві, людський зір не міг його вловити, тим більше мої понівечені очі. Так було раніше, поки мені не знадобились звірині. Потрібно було лиш мигнути та вовчий зір відрив всі темні закутки підвалу, знищив темряву, яка так довго лякала та обіцяла тільки забуття. Все стало чітким, ясним, єдиним. Не було більше звіра, не було мене, як людини. Була тільки одна ціль, яка змінилася, коли він сказав мені:

— Тільки тобі вирішувати хто ти: звір, людина, чи перевертень.

Ця проста істина не мала ніякого сенсу, і водночас відкривала правду: я не здичів, а вагався. Іван вийшов до мене сам, світячи червоними очима з темряви.

— Зараз ти не нагадуєш якесь напівживе непорозуміння. Тебе сміло можна назвати псом.

 Його глузливий смішок заглушив мій рик.

— Та боюсь ти не зможеш в такому вигляді признаватись в коханні моїй сестричці, — продовжив він з огидою і посмішкою знущатись з мене.

В цей раз я не ричав, а одразу куснув його за ногу, лишивши рівноваги. Лютий був не проти спарингу і легко скинув людську подобу. Може ми б і перегризли одне одному горлянки, якби з гуркотом по сходах звалився Кирило.