Читати книгу - "Вибрані твори"

name="anotelink916" id="anotelink916" href="#n_916" title=" Див.: Пам'яті незабутнього // Літературна Україна. — 1971. — 15 жовтня.. ">[916] — маймо надію на це. Щодо нашого еміграційного читача, то він міг довідатися трохи про Пилипенка зі статті Анатоля Гака в «Українських вістях»[917] та з прекрасних спогадів Докії Гуменної про свого колишнього вчителя і, можна, сказати, рятівника Сергія Володимировича Пилипенка, що були надруковані у 2000-ім числі того ж часопису[918].

Хто ж був Сергій Пилипенко? Є два роди біографії: офіційна — з датами, переліком творів, посад тощо, і приватна або більш інтимна, яка показує людину у її стосунках з іншими людьми, у її кожноденних вчинках. Оця друга біографія є справді людяна, вона найцікавіша і найвартісніша, відкриває душу людини, її справжнє обличчя, її людську суть. Якраз отакий портрет С. Пилипенка я хотіла б намалювати, але для початку дещо з «офіційної» біографії[919].

Сергій Володимирович Пилипенко народився 1891 року в Києві. Батько його був народним учителем і походив з безземельних козаків. Він виховав сина в революційному дусі (сам він належав до партії Народної Волі), отже, не диво, що молодий Пилипенко захоплювався соціялістичною літературою, читав Драгоманова, Франка. Коли, скінчивши Першу Київську гімназію, він вступив до Київського університету на філологічний факультет, то йому не пощастило закінчити університет саме через ці революційні переконання. В 1912 р. за розповсюдження нелегальної літератури С. Пилипенка виключено з третього курсу і ув'язнено. Пізніше він пішов учителювати, а закінчивши вчительські курси при Глухівському інституті, викладав історію, літературу, логіку і психологію. Під час Першої світової війни Пилипенко був на фронті (офіційні джерела тепер не згадують, що за хоробрість С. Пилипенко дістав кілька військових відзнак і за короткий час дослужився до ранги полковника[920]).

Перебуваючи в армії, увійшов до складу солдатських комітетів як есер і, повернувшися до Києва в 1917 р., став членом ЦК есерівської партії та редактором газети «Народна воля». У 1919 році став членом комуністичної партії. Після закінчення громадянської війни С. Пилипенко займав ряд керівних посад у видавництвах «Книгоспілка», Держвидав та ін. 1922 року він заснував спілку селянських письменників «Плуг», яка проіснувала до її ліквідації 1932 р.

З кінця 20-х років Пилипенко був директором Науково-дослідного інституту ім. Тараса Шевченка в Харкові[921], очолював редколегію двомісячника літературознавства «Літературний архів», багато років був головним редактором Держвидаву, редагував ряд наукових видань — творів українських клясиків; остання підготована ним збірка творів Ст. Васильченка[922] вийшла вже після арешту Пилипенка, звичайно, без згадки імени головного редактора. Його перу належить багато праць про Шевченка та Франка, завдяки йому вийшла перша антологія білоруської поезії в українських перекладах, переклади українських поетів — Павла Тичини, В. Еллана та ін. — на російську мову («Антология украинской поэзии») були видані також переважно його заходами (невелику частину віршів переклав Олександер Гатов[923]). Сам С. Пилипенко також був майстром літературного перекладу: переклав з есперанто «Євангеліє часу» Поля Бертло, підготував до друку переклади грузинських байок[924], які, на жаль, не вийшли друком. У 1929 р. С. Пилипенко разом з професором Німчиновим[925] репрезентував Україну на Першому Всеслов'янському Конгресі філологів в Чехо-Словаччині[926]. У 1931-32 роках С. Пилипенко належав до редколегії «Літературної газети» та «Вістей», в різні часи був редактором «Комуніста», «Селянської правди», був відповідальним секретарем Федерації радянських письменників України.

Коли в 1932 році почався розгром української інтелігенції, ніхто й припустити не міг, щоб Пилипенкові, який мав отаку біографію, щось загрожувало. Однієї ночі до нього з'явився Володимир Сосюра й тремтячими руками простягнув йому пачку своїх віршів: «Прошу, сховайте десь у себе, бо мене кожної хвилини можуть забрати, ну, а вас, звичайно, не візьмуть». Чи це не іронія долі? Пилипенка через кілька днів арештовано як «буржуазного націоналіста» і «ворога народу», заслано на Сибір без права листуватися (його родину офіційно повідомлено, що С. Пилипенко «розстріляний без суду»). Там він і помер десь 1943 року — не то 11-го липня, не то