Читати книгу - "Вибрані твори"

3-го березня — точно невідомо[927]. А В. Сосюра, Пилипенків вихованець, став славним поетом, ще й ордена дістав. Але таких несподіванок можна знайти чимало.

Ось, наприклад, Дм. Косарик, котрий у 1934 році підписався під ганебною статтею про «Плуг» і «дворушника» Пилипенка для російської «Літературної енциклопедії»[928], той самий Косарик, як читаємо в «Літературній Україні» з 15 жовтня 1971 року, виступив на вечорі, присвяченому «пам'яті незабутнього», тобто Сергія Пилипенка. «Говорячи про необхідність зберігати пам'ять про видатних діячів нашої культури, — пише кореспондент, — П. Панч та Д. Косарик звернули увагу на те, що ні в Києві, де народився письменник, ні в Харкові, де містилася редагована ним газета „Селянська правда“, нема меморіяльної дошки С. Пилипенка». Гадаю, що Косарикові стало б дуже ніяково, якби йому хтось тепер пригадав оту його статтю, але лишимо це на його совісті, — вона його, видко, й так мучить.

Отже, діяльність С. Пилипенка встає досить виразно з цієї «офіційної» біографії. Залишається тільки додати, що багато з сучасних письменників увійшло в українську літературу завдяки Пилипенкові. Серед них такі імена, як Володимир Сосюра, Петро Панч, Іван Сенченко, Андрій Головко, Ол. Копиленко, Сава Божко, Василь Минко, Леонід Первомайський, Наталя Забіла, Василь Чапленко, Кость Гордієнко, Володимир Ґжицький, Олесь Донченко, Григорій Епік, Василь Мисик, Докія Гуменна. Колись, коли вони робили перші кроки в літературі, Пилипенко їх підтримував, допомагав їм морально й матеріяльно, терпеливо вчив літературної майстерности, виводив «у люди». І тому ота друга, справжня Пилипенкова біографія включає спогади Пилипенкових вихованців, які з вдячністю й дійсною любов'ю згадують свого «папашу», як його охристили плужани. Ось Марія Романівська в своїх спогадах «Плугатар України»[929] згадує таку сцену. Відбувається нарада членів спілки «Плуг»:

«Сашко Копиленко продовжує торохкотіти:

— Індустріалізація плюс електрифікація знищать багато міщанських пережитків і забобонів. — Він помічає пильний погляд Сергія Володимировича на своїх червоних промерзлих руках і додає:

— Ну хіба не пережиток ці гарячі буржуйські шуби, які не пропускають цілющого морозяного повітря? Тіло не дихає, обміну нема...

Тут Палаша сердиться. Ми всі бачимо, як він червоніє, і чорні вуса його смикаються.

— Досить, — каже він. — Досить розводить мені лівизну. Я сказав, значить так і буде... — І тут дехто, і я в тому числі, розуміє, в чому річ. У Копиленка нема зимового пальта. Папаша ухвалює купити йому пальто. Сашко довго сперечався. Папаша переміг».

А ось подібний епізод з інших спогадів. В Науково-дослідному інституті була прибиральниця. Вона з чоловіком дуже бідувала. Був це рік 1932. Якось Сергій Володимирович, як директор, дістав ордер на зимове пальто. Він прийшов додому і дуже винуватим голосом сказав своїй дружині, що, мовляв, він же має пальто (йому вже було не менш як десять років), а ось син прибиральниці ходить у подертому й старому, то він і віддав їй свій ордер. Або такий типовий випадок. Узимку 1932 року, коли на Україні був страшний голод, Пилипенко, якось проходячи в Харкові через базар, побачив селянку. На цій жінці не було нічого, крім довгої вишитої сорочки. Вона виглядала, як кістяк — шкіра й кості. Тиняючися, як тінь, по базару, вона підбирала щось з землі і їла. У ті роки допомога голодним була суворо заборонена, але Пилипенко привів цю жінку додому, там її довго мили, виварили її брудну сорочку, нагодували. І ця жінка лишилася жити в родині Пилипенка аж до його арешту. Або ось такий іще випадок. Якось Сергій Пилипенко їхав потягом (це було десь на початку двадцятих років). Вікна всі були повибивані, а надворі стояли морози. Вагон був переповнений. Поруч з Пилипенком сиділа жінка з малою дитиною на руках. Дитина мерзла, кахикала, і ось, щоб захистити її від холоду, Сергій Володимирович став перед вікном так, що закрив його своєю широкою спиною. На ньому був той самий славний сірий кожушок, що його намалював Довженко в дружньому шаржі на плужанського папашу. Отак Пилипенко простояв чотири години, а коли приїхав додому, то мав подвійне запалення легенів, від якого ледве не помер. Якби не товариші, які з ним їхали і це бачили — і пробували відрадити його від такого вчинку, — то ніхто про це й не довідався б. Коли хтось пізніше про це починав розповідати, то Сергій Володимирович завжди дуже сердився і ніяковів. І гак у всьому. Романівська згадує, як Пилипенко влаштував їй поїздку на курорт до Криму (вона мала туберкульозу), а пізніше вона дізналася, що Пилипенко заплатив за путівку з власної кишені. Згадує вона й про те, як Пилипенко, щоб допомогти студентам, давав їм переклади: «Не можна сказати, — пише вона, — щоб наші переклади були бездоганні. І ось Сергій Володимирович сидить уночі, терпляче виправляє наші переклади, переписує інколи цілі сторінки... А ми... одержуємо гроші». Гуменна згадує, як Пилипенко влаштував їй «творчу подорож» по селах України, щоб дати їй якийсь заробіток, і не лише заохочував її до письменницької праці, але й друкував її нариси, і дарма що його вже почали цькувати й закидати йому підтримку Гуменної, яка, мовляв, симпатизує куркулям.

З усіх цих оповідань постає фігура мужньої, лицарської й справді гуманної людини, яка віддавала всі сили на службу людям — отому самому українському народові. І ось так допомагав створювати українську культуру. Бо що таке культура, як не надбання