Читати книгу - "Вовче прокляття, Марія Власова"

— Кай! – ім'я, що вона мені дала, ніколи ще не звучало з її уст таким наляканим.

Звір хотів продовжити полювання, а мені було начхати на нього, коли вона так кричить перелякано. Хоч мозком я розумів, що його відпустити не можна, особливо на території мисливців, та це знання втратило всякий сенс, коли я побачив, що саме сталось з моєю Дариною.

Це правда моя нестерпна видра? Моя невинна правильна дівчинка? За що ця тварюка так вчинила з нею? Як він посмів так вчинити з нею?! Сама поза, в якій вона застигла на тьмяній листві, неприродна. Наче зламана лялька, а не жива людина. Тільки її серце, що шалено стукотіло у вухах  підтвердило, що вона все ще жива. Кров з ран на голові залила все її обличчя, а на ньому місця живого не залишилося, тільки місиво, яке тяжко впізнати. На ній все ще форма заправки, та і вона майже повністю залита кров'ю. Крові надто багато, і пахне вона так, що звір мучиться і божеволіє. Не розумію його дивної поведінки, але знаю, якщо я їй зараз не допоможу Дарина просто помре. Людська іпостась мені в цьому ні до чого, тож просто зализую її рани, забираючи контроль у звіра. Відтісняю його на задній план, як він це робив зі мною. Її кров і сльози жахливі на смак, моє тіло трясе чи то від нього, чи то від страху. Серце Дарини сповільнює темп, до того моменту, як її брат зносить здоровий дуб десь поруч! Зграя наздогнала мене та від них зараз мало користі. На оборот, обуренні інстинктами захистити свою вовчицю, а Дарину вони на диво вважають своєю, вони підкоряються своїй звіриній натурі. Уся зграя немов збожеволіла, поки мене просто розриває від безсилої люті. Хочу обробити рани Дарини, забрати її звідси якмога далі, але не можу. Звір не хоче вертати мені людську подобу, а Іван вже унюхав ту тварюку. Він уб'є його швидко, якщо дістане першим. Лютий не вміє стримуватися і мстись по-справжньому, позаяк ця тварюка заслуговує. Іван врізався  боком в машину, в якій ця тварюка спробувала сховатися, чи то втекти. До нас в цей момент якраз підбіг Юра, з сумкою ліків і я зрозумів, що можу піти зупинити Івана. Заспокоївши себе, що той подбає про Дарину краще за мене.

З машини тварюку діставав Кирило, ледь не отримавши кулю в живіт. Іван за це ледь не зім'яв машину в кубик. Ось що значить: сила є — розуму не треба. Хоча я розумію його, але не розумію себе. Ця тварюка помре, але єдине, що я хочу, це дочекатися моменту, коли він сам почне благати про смерть. Потім помучити його ще, здерти всю шкіру, відрубати всі кінцівки, повільно і з задоволенням. Звіряча жага крові — ніщо, порівняно з людським бажанням мститися і змусити страждати в сто разів сильніше за себе, і тим паче кохану людину.

Ми заганяємо його в кут, ходимо навколо нього, але зброю з рук вибиваємо, тільки коли він намагається вистрілити. По черзі наносимо йому поранення, він не зможе втекти, не зможе захиститися. Іван перший не просто ранить його, а відриває йому руку. Потім бере її в пащу і розкушує надвоє, та випльовує.Тварюка усе навколо заляпує своєю кров'ю, так ще й тепер страждатиме менше. Всього лиш поки вся кров не витече з нього. Граємося з покидьком, слухаючи безглузді благання й обіцянки, але ми не люди, щоб вірити словам. Тим паче щоб вірити їхнім законам, у нас власне правосуддя, в якому існує єдине покарання, для таких тварюк, як він — смерть. Він помирає раніше визначеного терміну, від інфаркту, серце не витримало. Хоча сумніваюся, що в такого воно взагалі було.

Зітхаю з полегшенням, повертаюся назад і з подивом розумію, що Дарини там, де я її залишив немає. Знаходжу поглядом Юру, він сидить осторонь, стискаючи в руках свою Руслану. Судячи з того, як звисає з його руки голова тої, навряд чи вона жива. Якби я міг вернутись в людську подобу, то можливо запитав його: «Де, чорт забирай, моя Дарина?!». Та навряд чи в тому стані, якому він зараз перебував, я отримав відповідь. Була надія, що Михайло приїхав на машині, поки ми «веселились», та старий навіть не знав, де нас шукати. Решта зграї наче розбрелась у своєму божевіллі. Діма щось рив там вдалі під деревом, Іван роздирав тіло тварюки на шматки, а Кирило тяжко і стомлено дихав, все ще страждаючи після старого поранення. Все це мало походило на поведінку «хороших» хлопців, але хіба настільки, щоб Дарина сама встала і пішла геть? Вловлюю запах її крові знову, мчу слідом за ним, все ще не розуміючи: навіщо вона втекла від нас? Як узагалі в такому стані вона змогла бігти? На зжухлій траві, рідкому снігу, залишилися криваві відбитки її взуття. Вони вели майже до обриву, за яким швидка гірська річка. Запах обривається там же, відповідь, що сталось далі здається очевидною. Вона впала в річку! Але навіщо взагалі треба було тікати?! Кидаюся слідом за нею, пливу за течією. Пливу так швидко, як можу, але, судячи з усього, її вже віднесло далеко вперед. Вилажу з води, біжу берегом, весь час шукаючи її поглядом або сподіваючись унюхати. Оббігаю всю річку вздовж, потім по іншому березі, потім проти течії. Згодом до мене приєднуються інші, і так раз по раз, день за днем протягом кількох днів, тижнів, та навіть місяців. Ми шукали її скрізь, на берегах, далі в лісі, але так і не змогли знайти бодай її запах, тим паче одяг, чи навіть тіло.

вересень 2013 року

Мій день починається з пробіжки вздовж річки по одному березі, а потім по другому. Мені уже давно плювати, що це територія мисливців. Настільки, що відкрито кожен день оббігаю всі найближчі ліси, управляючись ще до полудня. Уже осінь, та все ще жарко, як влітку. Такою спекою  важко бути перевертнем, хутро – це зовсім не зручно. Минуло кілька місяців, учора Іван ляпнув, що якби вона була жива, то вже об'явилась. Так що, якщо вона або не хоче цього, або її вже немає. Кирило підтримав його, сказав, що мені варто вже змиритися і йти далі. Лише Діма все ще мене розуміє, як ніхто. Іноді він навіть бігає зі мною, хоча це зовсім не допомагає. Нехай він і відкопав свою Ніну, і дізнався її долю, навряд чи йому це якось помогло. Математик Лев Вікторович мав багато «захоплень», починаючи від стежки за своїми студентами, закінчуючи їх вбивством. Щоправда, його першою жертвою була колишня дружина, що зрадила його і пішла від іншого ще до того моменту, коли він переїхав у Біле Ікло. Він тримав її в старому морозильнику, поки її місце не зайняла Ніна Новікова. Чорт його знає, що тварюка зробила з дівчиною перед смертю, і що збиралась зробити з нашими дівчатами, та і цього вистачає, щоб зрозуміти, що він надто легко відбувся. Нам не варто було розправлятись з ним так просто, і особливо там. Можливо, якби я подумав про те, що Дарині не варто було цього бачити, лишився з нею, не подався звіриним інстинктам, все б склалось по іншому. Можливо, якби я не втік від своїх почуттів, від самого себе, все склалось зовсім по іншому. А можливо, я просто надто багато розмірковував про минуле, яке вже не змінити? Воно завжди керувало моїм життям, але я ніколи не прислухався до нього. Щоразу, забігаючи до лісу, я згадую, як колись давно біг туди, щоб знайти дівчинку в помаранчевому светрі та врятувати її від злого батька. Гадаю, тоді мною частково керувало бажання врятувати не її, а мою матір, зробити для цього дівчатка те, що не зробив для неї. Може тому навіть через роки Дарина завжди пахла для мене однаково, як мама, до болю знайомо: лавандою, медом і корицею. Ці мої почуття визначили наші подальші стосунки, але все ж не обмежилися ними. Побачивши її вперше, я не відчув того самого зв'язування, тому що його просто не було. Може насправді його й не існує зовсім. Бувши дитиною, я забув, що звір теж був нею. Може, він у певному плані, був навіть молодшим за мене і, побачивши дівчинку, яка його не злякалася, полюбив її, прив'язався до неї. Не знаю, як можна порівнювати ці відчуття, любов звіра і любов людини, але факт залишається фактом: він її запам'ятав і прив'язався до неї міцніше, ніж я. Час минав, і якби ми не зустрілися знову, я б і не згадав про Герду, яка пообіцяла врятувати мене, але звір її не забув. З його почуттів і виникло це «зв'язування», з нього і з'явилося моє бажання захищати, охороняти й володіти. Адже як часто діти в дитинстві кажуть: це моя мама, цієї мій тато. Він усього лиш хотів, щоб вона була поруч і більше не покидала його. Ось тільки далі в історію вплуталися мої почуття і бажання, і вийшло те, що вийшло. Мабуть, стільки часу проводячи з ним наодинці, вперше почав розуміти його, і, як каже Юра, приймати.