Читати книгу - "Антон Великий"

поступатися і просити вибачення. Це починає ставати для мене звичним. У моїй ситуації треба працювати на випередження.

— Я дуже радий, що ви одружуєтеся! — вигукую я.

Першим у коридор виходить тато. Знічено кахикає.

— Ми знаємо… я, думаю… ми теж повинні попросити вибачення. Треба було поговорити з тобою заздалегідь. Про… канікули і таке інше, — тато знову кахикає. — Вибач, Антоне!

Потім з’являється Анна.

— …бо ми розуміємо, як тобі хочеться поїхати в теплі краї, — каже вона. — Ми обов’язково поїдемо. Обіцяю!

Вона підморгує татові.

— Ми ж лише цього року справлятимемо весілля, правда?

Тато закохано й пришелепувато всміхається Анні, пригортає її до себе.

— Не знаю, як хто, а Я не маю намірів одружуватися багато разів, — сміється він, простягає руку до мене й теж обіймає.

Коли тобі тринадцять, від таких групових обіймів стає трохи ніяково, та все ж приємно. Принаймні я точно знаю, що моя діафрагма на місці. А може, селезінка? У кожному разі, я вже давно не почувався так добре.

Лише одне не на місці. Хоч я й посилав увесь вечір фото, повідомлення й серденька, від Іне не дочекався ані звуку.

А вона ж має післязавтра прилетіти з Ісландії просто на весілля. Ми ж повинні танцювати. Без Аніти…

Я зітхаю. Моя кохана… Справжня, найкласніша й найкрутіша.

Перед сном я посилаю останню пригорщу серденьок. Жодної відповіді.

БІЛЬШЕ НІЖ ГРИБИ

П’ятниця. Учорашній сніг перейшов у дощ, але нам не шкодить. Ми й так увесь ранок сидимо з Уле в його кімнаті.

Уле — писар, а я — cоach. Той, хто підбадьорює і каже, що все чудово.

Найважливіші й найурочистіші думки треба записувати своїми словами.

Доки Уле пише, я думаю. Про статую, про оленів, про лимонадний апарат і басейн. Та найбільше про Віктора.

Він теж пише листи? Чи, може, має мобільний, щоб телефонувати своїм дітям?

Учора я дуже розізлився на Віктора, не заставши його біля крамниці. Я думав: якби він ліпше постарався, то міг би заробляти гроші на нормальній роботі. Не довелось би стовбичити під крамницею. І я ніколи тоді не віддав би йому отого дурного браслета.

Думки перестрибують на інше: а хіба Віктор не працює важче за всіх? Цілорічно стоїть і мерзне, за тисячі кілометрів від своїх дітей? Хіба тому, що лінивий?

Тоді це найдурніший у світі спосіб лінуватися!

Я усвідомлюю два моменти: звісно, я хотів би повернути браслет. І водночас: я вчинив би так само на місці Віктора. Повернувся би додому, до своїх дітей.

До любові…

Я підпираю голову руками й спостерігаю за Уле, який схилився над своїм блакитним письмовим столом і виводить охайні літери. Пише про любов.

Дорога Софіє,

Якщо мрієш про коханого, то я міг би ним стати. Ти подобаєшся мені більше, ніж басейн і гроші.

Я тебе люблю навіть більше, ніж гриби.

Унизу він дописує свій віршик. Про колючки й цуценят.

Дивний і дуже гарний лист. Уле навіть посипає конверт блискітками.

Потім він пише ще кілька слів задля мене. До Іне. Зі свого мобільного.

«Це я так пропилососив Антонову шию. Він не закоханий у Софію. Він закоханий у гроші».

Я його не виправляю. Хоч і вважаю, що останнє речення було зайвим.

Проте смс-ка Уле анітрохи не допомагає. Іне далі мовчить.

Я сиджу з мобільним у руках, чекаю на відповідь, а в голову лізуть жахливі думки, глибоко проникають аж до п’ят:

А якщо Іне більше мене не кохає?

Похмурий і пригнічений, я згодом приходжу на зустріч удома в Кароліни. Збираються всі, крім Ейвінна. Хоч усі мені друзі, за винятком Івонни (і тепер, мабуть, ще й Іне), біда не минула. Найгірше попереду…

Ми повинні підвести підсумки, як каже Кароліна. А я ж маю фінансову відповідальність. Що приємного в тому, що ми не принесли в спільну касу нічого, окрім боргу 1200 крон і чотирьох німців, котрі вирішили купувати скони в крамниці, а не в нас.

Найгірше, що я склав докупи гроші, зароблені іншими. Картина невтішна. Якщо не зуміємо назбирати 2000 крон до завтрашнього ранку, Ейвінн нікуди не поїде.

Я пояснюю стан справ, не підводячи на друзів очей. І знову прошу вибачення: «Sorry, друзяки!»

— Не переймайся, — плескає мене по плечі Нільс. — Та Івонна — противна дама…

Кароліна з ним погоджується.

— Але що робити? — зітхає вона. — Зібрати 2000 крон за один день нереально!

Я киваю. Світ несправедливий! Як сказав Арнольд про Пікассо й кубізм: речі мають різний вигляд під різними кутами зору.

Я маю на увазі Софію, яка сидить на мішках з грошима, гроші для неї цілком буденна річ, і не так вже й вона ними тішиться, як можна було б подумати. Та Івонна, яка сидить на ще більшій горі мішків з грошима, вважає, якщо вона сама їх заробила, то хай інші теж заробляють самі. Їй, наприклад, анітрохи не шкода хлопчиків, які просто не зрозуміли, кого їм слід вигулювати, — собаку чи дідуся.

А ще я маю на увазі Ейвінна. Він або їде з нами, або — ні. Дуже велика різниця…

Насамкінець я думаю про Білла Ґейтса. Певно, нівроку поганого дня у своєму житті він сказав: якщо помреш бідним, то це твоя вина. Або ж його хтось неправильно зрозумів.

Бо то неправда! То вигадка багатіїв, щоб приховати власне нечисте сумління…

Мою задуму урвало дзеленькання мобільного.

«Арнольд усе влаштує з громами. Приходьте вже», — пише Сіґне.

Я розгублено дивлюся на телефон. А вже за мить, як я й сподівався, приходить нова смс-ка: «Я мала на увазі, з грошима».

— «Арнольд усе влаштує з грошима», — голосно й повільно читаю я.

Лише почувши власний голос, я розумію, що має на увазі Сіґне.

— То ви таки отримаєте свою платню? — гукає нам услід Кароліна, бо ми стрілою вибігаємо з дверей.

— Дуже ймовірно! — кричу я, на ходу набираючи смс-ку: «Уже біжимо!»

«ХОК», — відписує вона замість «ОК».

— То ви вважали мене старим кнуром? — насмішкувато питає Арнольд, зустрічаючи нас на порозі.

Ми з Уле похнюплено розглядаємо свої черевики.

— Івонна сказала, що вас треба тримати подалі від дамочок, — бурмочу я. — Ну, не вас, ясно, але ми подумали…

Арнольд сміється.

— Сіґне мені розповіла. Давно я так не сміявся!

Кивком він запрошує нас увійти в помешкання. У вітальні на фотелі сидить Сіґне з горням чаю і круасаном. Лукаво нам підморгує.

— На що ви збираєте гроші? — питає Арнольд, обережно сідаючи в глибоке крісло.

Я набираю в легені повітря.

— Ми хотіли заробити грошей, щоб наш друг зміг поїхати з нами в шкільну мандрівку. Але потім я почав більше думати про те, як би заробити набагато більше — для себе.

Арнольд усміхається.

— У зароблянні на себе немає нічого поганого. Задум вдався? Ваш друг поїде з вами?

Уле хитає головою.

— Бракує ще 2000 крон.

— І ми заборгували 1200 крон Івонні, — зітхаю я. — За браслет.

Тепер зітхає Арнольд, витягає шухляду комода під рукою.

— Ото вже та Івонна зі своїми грошима, — пирхає він, запихаючи