Читати книгу - "Тримай мене міцно"

зірки на темному літньому небі. Ось вона вже близько. Красуня уважно подивилася на знахарку.

— Ти не маєш права здаватися. Ти — саме життя! Вставай і борись! Це твоє призначення! Ти маєш перемогти!

Жінка повільно нахилилася і торкнулася Марії. Знахарка відчула, що сили почали поступово повертатися до неї. Вона повільно піднялася. А красуня неначе розчинилася у повітрі. Марія сконцентрувалася. Вона рвучко підняла руки, і несподівано позаду неї з’явилася величезна хвиля. Марія направила її на Лео. Хвиля збила його з ніг, і він полетів, задихаючись, у широкому блакитному потоці води.

Агата, презирливо посміхаючись, швидко махнула рукою, і величезний пиловий вир полетів на Божедара і Захара. Та вона переоцінила свої сили. Через мить Агата вже летіла назад у коло, збита двома яскравими блискавками. Та це її не зупинило. Здаватися вона не збиралася. Але треба спочатку знищити слабших. Вона знову вийшла з кола. Ти диви, а та дівка живуча, хай їй грець. Ну нічого, зараз виправимо ситуацію. Буде дубль два.

Агата стала навпроти Богдани. Їх очі зустрілися.

Ось вона, ця мерзенна чорнявка, що позбавила її життя. А вона ще здавалася їй симпатичною. То точно була помилка. Така гидка посмішка, фу! Несподівано Богдана висмикнула свій промінь з купи і вдарила ним Агату по голові. Чаклунка впала без тями додолу.

— Завжди вважала, що найкращий захист — це напад!

Без променя Богдани силует знову піднявся вище. Дівчина швидко повернулася до інших.

Поки Марія боролася з Лео, Захар, Данило, Богдана і Божедар променями намагалися утримати силует над кріслами. Відкинувши Лео, Марія знову приєдналася до них.

— Сконцентруйтеся! В єдності стихій наша перемога! — голос Божедара луною проляг над верхівкою гори.

Захар, Богдана, Марія, Данило і Божедар знову з’єднали свої промені над привидом. Вони повільно, але впевнено опускали його до землі. Силует ревів усе сильніше, прагнучи розірвати це сяюче коло. Але сили стихій поєдналися і не пускали його за свої межі. Земля посеред кола горіла яскравим червоним полум’ям. Промені поступово опускалися до землі, придавлюючи привид. Нарешті він із ревом упав у провалля, з якого виривався вогонь. Божедар витягнув вперед ліву руку і потоком повітря скинув Лео у прірву, Данило те ж саме зробив із Агатою. Крісла знову почали світитися по зовнішньому колу. Світіння швидко посилювалося.

Раптом мольфар різко витягнув уперед ліву руку, і крісло зі львівського музею вилетіло з кола. Всі інші крісла несподівано спалахнули синім вогнем, і раптом усі дванадцять крісел провалилися під землю. Земля одразу стала на місце, неначе і не було ні кола, ні Лео з Агатою, ні місячного затемнення.

Захар, Богдана, Марія, Данило і Божедар знесилено опустили руки. Марія і Богдана втомлено впали на землю. Вони простяглися горілиць і лежали, дивлячись у таке далеке і таке близьке, фантастично-казкове небо, в якому сяяв місяць та яскраво блимали безкінечні світи, які й гадки не мали, що саме у цю хвилину ось ці люди на маленькій планеті Земля нарешті стали вільними.

— Я ледве жива. Маю надію, що той придуркуватий разом із кріслами з пекла більше не вилізе, — Богдана оглянулася на Марію і посміхнулася.

— А він уже вилазив? — таки не втримався Данило.

— А по-твоєму, він із Раю приперся?

— Я не встиг запитати.

Йому так подобалося, коли вона сердиться. Її яскраві світло-карі очі тоді ставали іще яскравішими.

— То, може, підеш спитаєш?

— Аякже, обов’язково! — він тихо посміхався у темряві.

— Та досить вам сперечатися, не набридло? — сказала Марія.

— Він перший почав, — пхикнула Богдана.

— Неначе діти. — посміхнулася Марія.

Захар пильно подивився на Божедара.

— Ти хочеш повернути крісло?

Мольфар роздивлявся орнамент на спинці.

— Так, це цінний експонат. Та й воно одне ніякої загрози не становить.

— Сам це зробиш?

— Богдана допоможе.

— Тягнути крісло? Я що, вантажник? Он у нас для цього чоловіки є.

Дівчина кивнула на Данила.

— Просто покажеш, куди його поставити.

— А, це скільки завгодно.

Божедар підійшов до крісла і взявся за нього.

— Тримайся за крісло, — покликав він Богдану.

Дівчина встала, підійшла до крісла і взялася за нього з іншого боку. Через мить Божедар та Богдана зникли разом із кріслом.

Захар оглядів галявину.

— Ну от і все. Цього разу ми не схибили. Можна трохи розслабитися.

Данило оглянувся на характерника.

— Що ти плануєш робити далі?

— Працювати, що ж іще. А ти?

— Я теж працювати. У мене купа роботи незакінченої залишилася. Тож порину у реєстри. — Широка посмішка освітила його обличчя.

Захар заглянув у зелені очі.

— А ти?

Марія чомусь зніяковіла. З нею таке дуже рідко траплялося. От тільки коли на неї дивилися ці такі темні і одночасно такі світлі, сині, немов ріка, очі. Вона роздивлялася квітки материнки, що виглядали з-під її черевиків. Жінка обережно прибрала ноги з цих тендітних маленьких синіх цяточок на невисокій стеблині.

— А я додому. Даринка і мама чекають на мене.

Сині очі стали іще теплішими.

— Добре, коли є родина, — сказав Захар.

Вона рішуче підняла голову. Треба щось із цим робити. Не можна так далі.

— Може, приїдеш до нас погостювати? Хоча б на декілька днів? Даринка буде дуже рада. Прошу, не відмовляйся!

Він не відвів погляд.

— Добре, приїду ненадовго, побачити Даринку. Вона у тебе чудова.

— Тож ми на тебе чекаємо!

— Дякую!

Як же тут гарно! Неначе і не було ні цих важких місяців, ні страху, ні очікування небезпеки, ні хвилювання за близьких і таких дорогих їй людей. Тепер нарешті можна зітхнути з полегшенням. Усе буде добре! У кожного з них…

* * *

Над ранковим лугом повільно підіймалося яскраво-жовте тендітне сонце. Птахи вже давно прокинулись і весело наспівували на різні голоси свої чудернацькі пісні.

Марія та Захар повільно йшли по запашному лугу. Ноги вже зовсім промокли від роси, але ця приємна прохолода тільки надавала бадьорості та радості відчуття нового чудового літнього дня.

Попереду чувся дзвінкий сміх Даринки, її щасливі очі час від часу оберталися на них, і вони на мить забували про проблеми та буденні справи, спостерігаючи, як вона радісно бігала по лузі, як нахилялася, обережно зриваючи чергову рослинку, як клала її у кошик, який тримала Іванна. Жінка навіть не намагалася встигати за дівчинкою і просто стояла посеред лугу, спостерігаючи за онукою щасливими очима.

Захар вдихав на повні груди казковий аромат і обводив луг очима. Вдалині блищала сріблом та поважно несла свої води широка ріка.

— Чудове місце, — промовив він.

Зелені очі випромінювали спокій та радість. Він вперше бачив їх такими.

— Так. Моє улюблене.

— Ти часто