Читати книгу - "Тримай мене міцно"

сюди приходиш?

— Часто. І з мольбертом, і просто помилуватися.

— Відновлюєшся біля води?

— Так, ти ж знаєш.

— Знаю…

Захар зупинився і довгим поглядом подивився на Марію.

— Ти дуже гарна.

— Дякую!

Він перевів погляд на ріку. Вона неквапно текла між зелених берегів, туди, у невідому далину. Напевно, там так само гарно, як і тут.

— Мені буде тебе не вистачати, — неголосно промовив він.

В зелених очах промайнула тінь. Але вона сильна. В її житті було багато чого. Вона і цього разу впорається. Повинна.

— Мені тебе теж.

— Пробач…

Марія пірнула у синє море і розчинилася у ньому назавжди.

— Ти не винний. У кожного своя доля.

— Це важко, але я мушу.

Вона відчувала його біль. Тримайся… Ти сильний, ти зможеш.

— Я розумію…

Захар перевів погляд на Даринку та Іванну.

— У тебе чудова родина.

— Так, дякую!

— Даринка дуже на тебе схожа.

Марія подивилася на Захара, потім на Даринку, та посміхнулася.

Даринка зірвала стеблину з синіми квіточками цикорію і помчала до Захара. З розбігу дівчинка врізалася у нього і обхопила руками, притислася до нього, потім підняла голівку. Великі, повні щастя, що вихлюпувалося, неначе вода із відерця, що дістали з річки, блакитні оченята втупились у сині.

— Дивися, дядьку Захаре, у них такий же колір, як у твоїх очей!

Даринка весело засміялася і простягла чоловікові стеблину з яскраво-синіми квітами. Захар ніжно подивився у блакитні очі і посміхнувся.

Даринка зірвалася з місця і полетіла назад до бабусі. Вона турботливо вклала стеблинку у кошик і нагнулася за новою рослиною.

Марія та Захар повільно йшли по лугу назустріч сонцю, що підіймалося все вище.

* * *

Сонце повільно підіймалося над обрієм, вітаючи гори, ліси та долини. Птахи давно вже прокинулись і весело щебетали про якісь свої пташині справи. На самому краю скелі стояв Захар. Він дивився, як над горою сходило сонце.

— Ти зробив правильний вибір. Це твоє призначення.

Божедар, як завжди, з’явився несподівано, але очікувано.

Захар не повертав голови. Він спостерігав, як край гори поступово ставав рожево-червоним. Нарешті він порушив мовчання.

— Я вагався.

Мольфар дивився, як на протилежному схилі гори вітер колихав верхівки смерек.

— Я знаю.

— Ти завжди все знаєш… А чи ти знаєш, як це було важко? Я кохаю її.

Божедар помовчав. Сонце вже майже піднялося над горою, і тепер яскраві промені вривалися в очі.

— Людям потрібен твій дар. Ти не можеш ним нехтувати. Кохання або дар — це важкий вибір. Але ти мусиш. Ти не належиш собі. Змирись. Ти народився характерником, і цього не зміниш.

Захар мовчки спостерігав, як по стежці повільно підіймався якийсь чоловік із кошиком. Його сині очі потемнішали.

— Інколи я хочу бути звичайною людиною.

Божедар не квапився із відповіддю.

— Тоді обери кохання, — спокійно промовив мольфар і перевів погляд на стежку і чоловіка.

— Я вже давно зробив свій вибір. І ти це знаєш.

Захар іще декілька секунд дивився на край гори, потім повернувся і пішов у протилежний від краю скелі бік. Божедар залишився на місці, продовжуючи дивитися прямо перед собою. Вітер, як і раніше, гойдав смереки, і пташки радісно співали серед гілок у густому зеленому лісі.

* * *

Прогуркотів літак, і все небо над ним раптом вкрилося маленькими темними фігурками, що неначе застигли у якомусь дивовижному геометричному малюнку. І ось вони поступово починали перетворюватися на більші, а потім ставали вже зовсім великими. Вони летіли над степом, і Данилові вже стало видно, як вони кружляють, перевертаються, виробляють різноманітні трюки у повітрі. Скоро вони розкриють парашути і стануть схожими на великі білі гриби, що після теплого літнього дощу неначе виринають з-під землі.

Де ж серед них Богдана? Він неначе відчував, як вона розчиняється у цьому блакитному теплому небі, чув, як вітається з хмарами та вітром, бачив її щасливі очі.

Один за одним парашутисти опускалися на траву. Ось вона, знімає шолом і радісно посміхається. Він підійшов до неї.

— Ну що, завтра стрибаємо разом? — дівчина помітила знайомі блискавки в його світло-карих очах.

— Звичайно. О котрій виліт?

— О десятій ранку.

— Добре, я буду обов’язково.

Данило допоміг їй скласти парашут і віднести його до автобусу.

Наступного ранку рівно о десятій літак піднявся у повітря. Данило і Богдана сиділи поряд, інколи поглядаючи один на одного і усміхаючись. Вони неначе вже поринули у майбутнє, яке відкриється їм через декілька хвилин.

Ось інструктор нарешті відчинив двері. Вони піднялися і підійшли до виходу. Богдана стрибнула першою. Вона розкинула руки і чекала. Ось і він. Вони взялися за руки і полетіли, розчинившись у відчутті свободи, яке охопило одразу, як тільки ноги відірвалися від підлоги літака.

Так, відчувати у небі як людина — це зовсім по-іншому. Данило згадав слова Богдани, які почув тоді, на скелі у Актовському каньйоні.

«— Я хочу, як людина. Відчувати, як людина.

— Тоді доведеться зачекати. Поки повернешся».

Вона повернулася. Разом із ним.

* * *

Нарешті оголосили прибуття. Ось і потрібна платформа. Де ж цей десятий вагон?

Богдана мчала по перону Львівського залізничного вокзалу. Теплий літній ранок огортав пасажирів вокзальною метушнею, зустрічаючі та проводжаючі вишукували один одного очима, розкривали обійми, і радість щасливого завершення довгого чи не дуже очікування наповнювала їх до краю та іноді вихлюпувалася у оточуючий простір.

Марія та Даринка спускалися сходами з десятого вагону поїзда «Київ-Львів». Вони оберталися на всі боки, видивляючись Богдану.

— Матусю, матусю, он вона, — закричала Даринка, тицяючи рукою у напрямку вокзалу.

Марія побачила Богдану, що летіла по перону, оминаючи людей та намагаючись прискорити свій біг. Нарешті вона виринула між повним чоловіком із величезною валізою і тендітною білявкою з маленьким рюкзаком.

— Ура! Нарешті ми тебе знайшли! — загорланила Даринка і міцно обійняла Богдану.

— Тихіше, люба, ти ж вихована дівчинка, — посміхнулася Марія.

— Так! — закричала Даринка, підняла голову і повними радості очима подивилася на Богдану.

Всі дзвінко засміялися.

— А може, навпаки? — Богдана щасливо обняла дівчинку.

— Що навпаки? — весело поцікавилася Даринка і міцніше притиснулася до дівчини.

— Може, це я вас знайшла?

— Може, — радісно погодилася дівчинка і нарешті відпустила Богдану.

Світло-карі очі дівчини щасливо вдивлялися у подруг.

— Ну що, готові до пригод?

Даринка радісно скакала, плескаючи в долоні.

— Готові!

— Після наших останніх пригод нам вже нічого не страшно. — сказала Марія і обняла Богдану.

Усі засміялися.

Вони рушили по перону до виходу. Даринка оглядалася на всі боки, прагнучи з найпершої секунди увібрати в себе всі без винятку запахи, кольори, звуки цього так давно бажаного казкового міста.