Читати книгу - "Пiд тихими вербами"

все, було, як почнуть, то одне одного аж спиняє, що вже треба спати, а тепер — лежить кожне собi мовчки… I кожне думає: «Чого це так попереду не було?..»

Врештi Гаїнка озвалася:

— А що ти сьогоднi в волостi чув?

— Та так… нiчого… оддав грошi та й вернувся.

— А у Васюти не був?

— Нi! А чого б я мав у його бути?

— Та хiба ж я знаю?.. Таж у вас усе справи… Та й давно вже в його не був…

— Давно? А вчора?

— Чи то пак: вiн у нас давно не був.

— А хiба ж як я до його пiду, дак то вiн у нас буде?

— Та… ну… може, прийде…

— А нащо тобi той Васюта?

— Да так… вiн такий гарний, веселий, балакучий… Гаїнка, заплутавшися з тим Васютою, плела, аби плести, а Зiнько думав: «Чого це вона так його вихваляє?»

I додав уголос, аби не мовчати:

— Прийде колись…

Гаїнка помовчала, а тодi озвалася несмiливо:

— А до Грицька ти часто ходиш!..

— Ще й частiше ходитиму, бо треба ж учити його читати… А завтра ввечерi вдвох пiдемо — читання гуртове буде.

Ця вiдповiдь запекла коло серця Гаїнцi. Хотiла щось сказати — i не змогла. Лежала, зцiпивши зуби, i мовчала. Удавала, немов спить. Зiнько й собi лежав тихо. Довго не спали обоєкожне за своїми думками.

Другого дня Гаїнка не мала спокою з самiсiнького ранку. Коло одного так i крутяться, так i плутаються в неї думки: все коло того вечора, що Зiнько пiде до Ївги… чи то — до Грицька… За тими думками не могла нiчого робити. Почала поратися коло печi, дров положила, а пiдпалити забула; горщик у пiч засуває, а дрова не горять. Аж мати посмiялась:

— Оце дак так! Нова мода: щоб не топивши зварити.

Узяла горщик вимити, а перед очима — Ївга вдвох iз Зiнь'ком у вербах над криничкою… Затрусилась уся, горщик з рук — гуп! та й розскочився.

— Ой, шкода горщика! — пожалкувала мати, а Гаїнка стояла над черепками й не знала, що їй робити…

Так-сяк поставляла, що треба, в пiч. Узяла миску, щоб змити пшоно, насипала його туди, стала наливати води, а Ївга каже: «Здоров, Зiньку!..» Миску додолу — вода полилась, пшоно з черепками розкочилось.

— Та що це тобi, дочко? — метнулась до неї мати. — Чи ти хвора, чи що? Ой, яка ти блiда!..

— Я нiчого, мамо… менi нiчого… То так чогось руки затрусилися…

Сама стояла як бiль бiла.

— Оце лихо! — бiдкалась мати. — Хоч би Зiнько швидше вертався!

— Нi, нi, мамочко! Не кажiть йому нiчого-нiчого!.. Це я так… це дарма!.. Я здоровiсiнька… Я зараз поратимусь… Тiльки не кажiть нiчого Зiньковi!..

I справдi заходилась удвох iз матiр'ю поратися i так-сяк наварила обiдати. Зiньковi мати нiчого не сказала, але сама все придивлялася до невiстки. Та силкувалася не появити перед Зiньком нiчого, навiть удавала, нiби їсть за обiдом, хоч i в губу не йшло. Але ввечерi, як прийшов час iти до Грицька на читання, почулася, що не може йти, що не зможе ввiйти в ту хату, глянути на Ївгу… не здолiє висидiти там… Одмоглася тим, що болить голова, i лишилася вдома. Зiнько пiшов сам, а Гаїнка думала: «Там Катря буде… Вона пильнуватиме… Вона менi скаже…»

Поки Гаїнка була в хатi з матiр'ю, вона силкувалась нiчого не виявляти. А. вже як спати пiшла!..

Вона з Зiньком спала окремо в противнiй хатi. Гаїнка так любила цю хатку, чистенько-чепурненько попримазувану, з квiтками й голубами, помальованими синiм та червоним на бiлому коминi, з паперовими квiтками, з портретами та малюнками по стiнах, з маленькою шафою на книжки та з лiжком Зiнькового роблива, з старими липовими лавами. Так було тихо, та гарно, та любо, як у вiночку, в цiй хатинi, в цьому гнiздечку, де вона вдвох iз Зiньком воркувала!.. А тепер!..

Яке воно все похмуре, непривiтне, негарне, мов i стiни на неї падають. Якi великi довгi дiди поставали по кутках, — аж страшно. Як неприхильне навис комин, — мов i пiч гнiвається. I боги так похмуро неначе поглядають з божника своїми виразними бiластими очима. Не хоче, не хоче вона нiчого цього, не хоче на його й дивитись!..

Погасила мерщiй лампу, щоб i не бачити. Сидiла, зiпершись на стiл, у темрявi.

Нащо їй це все, коли вiн її не любить, коли вiн пiшов до тiєї!..

Вона ж — як голубка покинута… Нiкуди їй i полинути: нi до батенька, нi до матiнки, бо не вернуть вони дружиноньки!..

А вiн там, а вiн усе там!.. Як без мiри довго!..

А може ж… це все й брехня? А вона на його таке вигадує!.. На свою дружину!.. Це ж грiх!.. Треба не потурати серцевi!.. Вона ляже, спатиме…

Лягла справдi, заплющила очi, силкувалася не думати про це, силкувалася заснути. Та не могла. Все дослухалась, чи не йде.

Заторохтить миша в сiнях, а вона вже думає, що вiн за клямку береться. I дух притаїть, дослухається… Нi, не вiн!..

Хтось улицею йде. Оце, певне, вiн. Причувається до ходи: туп-туп-туп… Ось проти хати… Ну, ну, — завертай у ворота!.. Уже береться за ворота… Нi, пiшло!.. Пiшло далi!..

Чи не в вiкно хтось стукає?.. Зiрвалась, побiгла, вiдсунула вiконце.

— Зiньку, це ти? — попитала стиха.

Не чуть нiкого, нiхто не озивається.

Вернулася на лiжко.

Ой боже! Як же вiн довго!..

Ось вiн уже йде… Ще нiчого не чуть, та треба ж трохи пiдождати, поки пiдiйде ближче. Коли зараз прийде — дак не ходить до Ївги, а коли не прийде… Це вона так загадала.

Лежала, вдивляючися широко розплющеними очима в темряву, i вся трусилася, мов з пропасницi. Нiчого вже не думала, тiльки слухала… Слухала й трусилася…

Скрiзь було тихо. Вiн не йде.

Тодi пiдняла руки вгору, заломила їх, i вони впали за голову на подушку. Страшна безнадiя нiма стиснула їй душу… Душа холодiла, застигала, як крапля на морозi, вмирала…

I враз почула, що Зiнько вiдсуває ключем сiнешнi дверi. Кинулася на лiжковi, пiдвелась — i впала знову, причаїлася, затаївши й духа.

Зiнько ввiйшов у хату тихо, скинув чумарку, роззувся й лiг.

— _ Ти ще не спиш, Гаїнко?

— Нi…

— Я забарився, серденько… Зачиталися… А в тебе й досi голова болить?

— Нi, вже нiчого…

— Я й Грицька вчив… Вiн страх береться до науки.

Почувала, що мусить щось сказати, вiдповiсти на цi слова, та не могла розiмкнути уста. Одначе перемоглася:

— Добре, що береться…