Читати книгу - "Вибрані романи"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
— Який жах!
— І це ще не все. Дон Валентин наказав, аби хворому не давали нічого, крім молока, й щоразу дуже потрошку, але донья Сінфо сказала іншому постояльцеві: «Пхе! Я даю йому все, що він у мене просить! Навіщо відмовляти йому хай там у чому, якщо він проживе так мало?..» А коли їй сказали, щоби вона поставила йому клізму, то відповіла: «Клізму? Яка гидота. Оцьому напівмерцеві? Я ні, я ні! Якби йшлося про інших двох, про тих, кого я любила, з якими одружилася із власного бажання! Але цьому? Клізму? Тільки не я!..»
— Це просто якась фантастика!
— Ні, це історія. І приїхали до дона Елойно брат і сестра, і брат сказав, приголомшений цим нещастям: «Аби мій брат, мій брат, один із Родрігесів Альбукерке і Альварес де Кастро одружився з господинею обмебльованих кімнат на вулиці Пельєхерос! Мій брат, син президента Сарагоського суду, Са-ра-гось-ко-го, з якоюсь... доньєю Сінфо!» Він був нажаханий і приголомшений. А вдова самогубця та щойно одружена з безнадійно хворим сказала: «А тепер побачимо, чи ці мої нові родичі заплатять мені за проживання, адже це ті гроші, на які я живу». І, здається, вони заплатили їй за проживання, і чоловік їй заплатив, але вони забрали палицю із золотим навершям, яку він мав.
— І він помер?
— Так, але не відразу. Стан його здоров’я почав покращуватися. І вона, господиня обмебльованих кімнат, казала: «У цьому винен дон Валентин, який зрозумів його хворобу...» Дон Хосе був кращим, бо він її не розумів. Якби хворого лікував він, той уже був би мертвим, і я б тепер не мала такої мороки. Вона, донья Сінфо, має, крім дітей від першого чоловіка, дочку від другого, карабінера, й незабаром після того, як вони одружилися, дон Елойно сказав їй: «Ходи, ходи до мене. Ходи, я тебе поцілую, адже я тепер твій батько, а ти моя дочка...» — «Вона тобі не справжня дочка, — заперечила мати, — вона дочка прийомна». — «Падчерка, сеньйоро, падчерка. Нехай підійде... Я радий побачити її біля себе». І кажуть, мати пробурчала: «Той безсоромник кликав її лише, щоби полапати». А потім, як і треба було сподіватися, вона пішла на відвертий розрив: «Мене обманули, доне Елойно, мене нахабно обманули, бо я одружилася з вами тільки тому, що мене запевнили: ви помрете й дуже скоро, але ви досі живий — мене обманули, мене ошукали». — «Мене також обманули, сеньйоро. І що, по-вашому, я маю тепер зробити? Померти, щоби ви були задоволені?» — «Так між нами було домовлено». — «Я помру, сеньйоро, я помру... і раніше, ніж мені хотілося б... один із Родрігесів Альбукерке і Альварес де Кастро!»
І вони посварилися за кілька монет, яких він нібито не доплатив їй за помешкання, й вона викинула його з дому. «Прощайте, доне Елойно, нехай вам ведеться добре». — «Залишайтеся собі з Богом, донья Сінфо». І, зрештою, помер третій чоловік тієї сеньйори, залишивши їй дві песети п’ятнадцять сантимів на оплату свого проживання в її пансіоні, а ще їй видали п’ятсот на жалобу. Думаю, вона не витрачала ті гроші на жалобу. Щонайбільше, вона замовила на них кілька Мес із почуття каяття та вдячності за тринадцять дуро вдовиної пенсії.
— Господи, які події!
— Події, які ніхто не вигадує, які вигадати неможливо. Я тепер збираю додаткову інформацію про цю трагікомедію, про цей похоронний фарс. Спочатку думав зробити з цього сайнете[40], але, поміркувавши, вирішив помістити його у свій роман, як ото Сервантес понапихав у свого «Дон Кіхота» кілька новел. Я пишу свій роман, аби очистити собі голову від тривог, які навіяла мені вагітність дружини.
— То ти вирішив написати роман?
— А що, на твою думку, я повинен робити?
— А який сюжет він матиме, ти можеш мені розповісти?
— Мій роман не має сюжету, власне, він його утворить, а ще точніше, сюжет утворить себе сам.
— Як це?
— Розумієш, якогось дня, коли я не знав, що мені робити, але прагнув зробити щось, відчуваючи внутрішній свербіж, сум’яття фантазії, я сказав собі: «Я напишу роман, але напишу його так, аби він жив, не знаючи, що в ньому буде далі». Я вмостився за столом, поклав перед собою кілька аркушів паперу, й написав перше, що спало мені на думку, не знаючи, що буде далі, без будь-якого плану. Мої персонажі з’являються в міру того, як вони діють і розмовляють, передусім, як розмовляють; їхній характер формується поступово. Й іноді він полягає в тому, що його нема.
— Це як у мене.
— Не знаю. Він виникає. Я дозволяю йому формуватися.
— А психологія? А описи?
— У мене є діалог. Діалог — головне. Суть у тому, що мої персонажі розмовляють, розмовляють багато, проте нічого не кажуть.
— Ці думки навіяла тобі Елена, так?
— Чому ти так вирішив?
— Бо одного разу, коли вона попросила в мене почитати роман, аби згаяти час, сказала, що в ньому забагато діалогів і він короткий.
— Справді, якщо у книжці, яку вона читає, трапляється багато описів, проповідей або оповідок, вона пропускає їх, кажучи: пусте, пусте, пусте! Для неї тільки діалог не є пустим. І ти вже знаєш, що проповідь дуже легко розгорнути в діалог...
— А навіщо?
— Бо для людей важлива розмова задля самої розмови, хоч і ні про що. Є особи, неспроможні вислухати півгодинну лекцію, але спроможні по три години базікати в кав’ярнях. Існують чари розмови: говорити, щоби говорити, говорити уривчасто й окремими фрагментами.
— Мене також тривала розповідь втомлює...
— Атож, людина знаходить особливу втіху в балаканині, в балаканині живій... А надто в такій, де автор говорить не у своїх інтересах, не нав’язує нам свою особистість, своє сатанинське
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Вибрані романи», після закриття браузера.