Читати книгу - "Шість головоломок для дона Ісидро Пароді"

на мене кричати: бачте, у Пахабрави[247] десь пропали п’ятнадцять сентаво, залишені у жилетці, а на кого ще, як не на мене, можна звалити таку притичину? Вони стали брехати, ніби я їх пропив у «Лаппоніасе»[248]. Ну, а далі було ще гірше. У мене добре око, я за півкварталу вгледів того пройдисвіта з валізою, він якраз плентався сюди, мало не падав з ніг від утоми. Я не став якось особливо прощатися, довгі проводи — зайві сльози, відтак швиденько зіскочив із брички і метнувся в закуток у підворітті, щоб не нариватися на casus belli[249]. Але я не втомлююся повторювати: спробуйте-но зрозуміти цих голодранців. Я виходив зі своєї кімнати, за яку платив 0,60 долара за ніч, з’ївши відварені холодні овочі та ковтнувши домашнього вина, що його мені дали за костюм ведмедя; у патіо я наткнувся на селянина, який навіть не відповів на моє «добридень».

Ви лиш подумайте, чого тільки в нашому житті не стається. Цілих одинадцять днів цей бевзь провів у розкішному великому номері, в хоромах, як ми його називаємо, звичайно, вікнами він виходить на перший патіо. Ви ж і самі розумієте: в усіх, хто там живе, гонор аж із вух видимає. От, наприклад, Пахабрава: він жебрає, але суто з любові до мистецтва, дехто навіть запевняє, що він — мільйонер. Спочатку знайшлися такі пророки, які стверджували, що бевзя у хороми не допустять, тому що тамтешня компанія страшенно високої про себе думки. І що ж?! За весь час ніхто з тих, хто із ним там жив, жодного разу не нарікнув. Ви собі не подумайте, ні один із них ані не писнув, ані не гаркнув. Новий пожилець поводив себе — мов шовковий. Він завжди в один і той же час випивав трохи якогось зілля, ковдри не крав, платив без помилок і справно, тон із людьми узяв правильний, матраци не тельбушив, як то роблять декотрі романтичні натури, думаючи, що ці матраци натоптані папірцями в один песо… Я щиросердо запропонував йому свої послуги, сказавши, що коли йому раптом щось знадобиться, то я в готелі… Пам’ятаю, одного туманного дня я приніс йому з перукарні коробку сигар «Ноблес»[250], і він мене однією з них пригостив, щоб я потім собі викурив її — от ніби понасолоджувався. Але ж і часи були, я готовий перед тими часами зняти капелюха.

Ну, а коли він вже в нас, здавалося, остаточно прижився, це була субота, як зараз пам’ятаю, він нам чомусь сказав, що готівки у нього залишилося всього-на-всього п’ять сентаво; я тоді ще (мені досі соромно) в душі посміявся, уявивши, як оце в неділю рано Сарленга спочатку конфісковує його валізу, а тоді викидає голим-босим на вулицю, оскільки той не може заплатити за своє місце. «Ель Нуево Імпарсіаль», як і кожен із нас, ви ж знаєте, має якісь недоліки, але в усьому, що стосується порядку та дисципліни, наш заклад більше подібний на тюрму, ніж на щось інше. Тепер настав час сказати, що у нашому готелі проживає одна надзвичайно весела компанія — троє лобуряк-веселунів; вони мешкають у кімнатчині на мансарді й цілими днями мають тільки дві речі до діла: кепкують із Носатого та балакають про футбол. Я їх іще вдосвіта намагався розбудити і гукав, щоб вони подивилися на спектакль. Але хочете — вірте, хочете — ні, їхні лінощі перемогли, з місця вони не зрушили. Я ж напередодні всіх попередив, навіть роздав кожному в руки плакат із написом: «Сенсація! Вбивчі новини! Кого незабаром викинуть на вулицю? Відповідь буде завтра!» Але зізнаюся, лобурі небагато втратили. Клавдіо Сарленга нас розчарував; це не людина, а якась суцільна лотерея, ніколи не знаєш, чого від нього чекати. Ще перед дев’ятою ранку я був на бойовому посту; щоби збавити час, лаявся з кухарем. Хуана Мусанте запідозрила мене у злих намірах, сказала, начебто я постійно стирчу на даху, аби скористатися моментом і поцупити випрану білизну зі шворок. Тоді як я всього лише влаштував собі там пункт спостереження. Одначе спектакль не вдався. Якщо я не помиляюся, десь коло сьомої ранку наш бевзь вийшов у патіо вже одягнений, Сарленга якраз там замітав. Ви думаєте, що воно зупинилося та подумало, що осьдечки чоловік, дуже занятий, оце він замітає подвір’я, а тому не буду надокучати. Ой ні, він із ним забалакав, ніби нічого не сталося. Я не чув, що саме той йому був сказав, та Сарленга поплескав його легенько по плечі, на тому кіно й закінчилося. У мене щелепа відвисла від здивування, геть зовсім не міг повірити власним очам! Я ще дві години поспіль смажився на даху, все чекав, чи буде якесь продовження, так би мовити, сидів, дожидаючи другої серії, поки, як віск, не розплавився під стоклятим сонцем. Коли я зійшов униз, селюк порався на кухні й дуже мило пригостив мене смачненьким супом. Я людина товариська, можу зійтися з кожним, тож почав із ним розмову ні про що, зірвавши квіти з подій дня, бо вирішив дещо в нього вивідати; він приїхав із Бандерало, і в моїй голові заворушилася підозра, що він з’явився з певною делікатною місією, простіше кажучи, що це чоловік Мусанте підіслав його сюди, аби все повинюхувати: тиць — туди, тиць — сюди, що тут воно та як? Мене аж розпирало від цікавості. Але спершу я мусив втертися до нього в довіру, тож розповів йому одну історійку, котра нікого не залишить байдужим[251]. Йдеться про випадок із преміальним купоном взуттєвої фабрики «Титан», це такі купони, які можна обміняти на блузу. Наш Файнберг утелющив купон племінниці галантерейника, а ця взяла і не помітила, що купон уже використаний. У вас просто волосся стане сторч від здивування, коли я скажу, що той селюк і бровою не повів, слухаючи мою розповідь, навіть в кінці, коли я дійшов до місця, як Файнберг, вбраний у ту ж таки блузу, дає купон дівулі; причому, кажу, дурепа не дивиться на нього, ну, бо ніби для чого їй це; вона збаламучена улесливістю і казочками цього пронози, тож нічого не зауважує. Я договорив, але тут же збагнув, що мій співрозмовник поринув у свої думки і що його взагалі ніщо не гребе.

Вирішивши, що треба брати бика за роги, тобто приперти його до стінки, я отак просто в лоб його запитав: як тебе звуть, га? Мій приятель засмикався, закліпав очима,