Читати книгу - "Шість головоломок для дона Ісидро Пароді"

але часу, щоби придумати якусь, бодай ідіотську відмовку, щоб якось повіднікуватися, в нього не було; він довірився мені, на мою превелику радість, і сказав, що його звуть Тадео Лімардо.

Як-то кажуть, злодій у злодія дубця вкраде, і на кожного шпигуна власний шпигун знайдеться. Отже, я почав було за ним стежити — і стежив, доки того ж таки вечора він не пообіцяв мені, що якщо я не припиню за ним волочитися, наступаючи йому на п’яти, то він всі зуби мені повибиває. Ну, але сіті я не дарма позакидав: йому було із чим критися. Уявіть собі становище, в якому я опинився. Ось вона, таємниця, я вже майже зловив її за хвоста, а далі все разом встало, я сиджу, замкнений у своїй кімнатчині, ще й кухар-деспот хоче мене зі світу звести.

Щоправда, того дня у готелі було не дуже весело: жіноча частина пожильців зазнала неабиякої втрати, бо Хуана Мусанте на добу поїхала в Горчс[252].

У понеділок, мовби ніде нічого, я завіявся до їдальні. Кухар проходив з каструлею повз мене, але, звичайно ж, через свою телячу впертість супу мені не налив. Я дотямив, що тиран вирішив поморити мене голодом за те, що напередодні я доволі грубо себе з ним поводив. Тоді я почав голосно нарікати на відсутність апетиту — і цей харцизник, суперечність на двох ногах, моментально налив мені аж дві порції, та так щедро, що мене, певно, і в могилу покладуть із цим супом у животі, бо я навіть з місця зрушити не міг, такий зробився важкий, наче статуя.

Тим часом за столом панувала щира радість, проте свято нам зіпсував цей селюк, який сидів з траурною фізіономією і навіть миску свою відштовхнув ліктем. Татом клянуся, сеньйоре Пароді, я, зловтішаючись, очікував, що кухар схамене його і присадить, коли побачить, що той із неповагою ставиться до його страв. Але, здається, Лімардо здивував кухаря своєю нахабністю, через це той підігнув хвоста; мені довелося хіба що тихцем підсміюватися. Аж тут увійшла Хуана Мусанте, очі у неї грізно блискотіли, а стегна, повірте, — о, в цих стегнах можна втонути. Ця зараза постійно до мене присікується, готова зжерти мене живцем. А я просто собі мовчу, як могила невідомого солдата. Одначе тут вона, навіть не глянувши на мене, почала збирати тарілки і сказала кухареві, що він ледацюра, що їй осточортіло з цим боротися, що їй простіше самій зробити всю цю його роботу. Раптом вона опиняється ніс у ніс із Лімардо — і геть зовсім втрачає дар мови; я думаю, вона побачила, що він не доїв свій суп. А Лімардо дивиться на неї так, наче вперше в житті жінку побачив (також мені ясно, як божий день, що Лімардо намагався увічнити у своїй пам’яті незабутній образ Хуани Мусанте). Ця сцена, така зрозуміла суто по-людськи, закінчилася тим, що Хуана чомусь сказала шпигунові, Тадео, що він трохи задовго спав, тож чи не час йому подихати свіжим сільським повітрям? Лімардо не відповів на її тонкий натяк, він був зайнятий дуже цікавою справою: робив хлібні кульки (за таку дурнувату звичку наш кухар давно лупить усіх по пальцях).

Через дві-три години трапилася нова історія, і коли я вам її опишу, ви незлим, добрим словом згадаєте закон, завдяки якому вас запроторили до тюрми[253]. О сьомій вечора я, вірний своїй старій звичці, зазирнув до першого патіо, щоби поїсти собі там бусека[254], що її наші господарі замовляють переважно у закладі на розі. Отже, ви можете вгадати (адже ви вирізняєтеся такою видатною кмітливістю), кого ж я там побачив? Ось власне! Салівасо Пардо[255] власного персоною: капелюх із вузькими крисами, вдягнутий і взутий — весь як із голочки, геть тобі малюночок із «Фрая Мочо»[256]. Угледівши старого приятеля з Абасто, я кулею рвонув до своєї кімнати і вирішив на тиждень-два залягти там на дно.

Але вже через три дні Файнберг натякнув мені, що дорога вільна: Пардо встиг щезнути — звичайно ж, не заплативши, а разом із ним кудись запропали всі лампи з третього патіо (вціліла тільки одна — власне та, яку Файнберг носив у кишені). Я, щоправда, моментально запідозрив, що Носатому захотілося рознюхати, в чім тут річ, тому-то він і придумав цілу цю баєчку. Я до кінця тижня все ж таки просидів, зачинившись у своїй кімнаті, та почувався зовсім як у Бога за пазухою, поки кухар не виманив мене з неї назовні. Мушу вам сказати, що цього разу Носатий вирішив розповісти правду; взагалі, після цього я міг би насолоджуватися законною свободою, проте мене відволік один цілком банальний епізод — на перший погляд, звичайний, хоча уважний спостерігач щось таке неодмінно помічає. Лімардо перебрався із хоромів у комірчину (0,60 долара за день), а оскільки в нього не було навіть цих 0,60 долара, його змусили вести готельні рахунки. Але мене так легко не обдуриш, я блискавично запідозрив щось недобре; значить, він таким чином вирішив проникнути в бухгалтерію і порозвідувати там певні секрети. Отже, наш бевзь цілісінькі дні нібито просиджував над гросбухом. У мене в цьому закладі конкретних обов’язків нема; якщо я часом наглядаю за кухарем, то це тільки тому, що маю потребу бути бодай чимось корисним. Ось я і прогулювався собі туди-сюди, доки сеньйор Реновалес не заговорив зі мною батьківським тоном; і тоді мені довелося відповзти у свій закуток.

Десь через двадцять днів поширилися чутки, досить подібні на правду (хоч насправді абсолютно брехливі), начебто Реновалес хотів викинути Лімардо геть, а Сарленга не дозволив цього зробити. Але мене неможливо ошукати; хай навіть про це напишуть великими літерами у всіх газетах, я не повірю! З вашого дозволу, я хотів би викласти вам свою версію цих подій. Скажіть чесно, ось ви можете собі уявити, що сеньйор Реновалес — та й карає бідолашного недоумка? Або що Сарленга, з його характером, міг би повестися справедливо? Га? Навіть не намагайтеся, плюньте на ці вигадки; насправді все відбувалося зовсім інакше. Вигнати бевзя хотів Сарленга, до того ж Сарленга постійно над ним знущався, а захищав його Реновалес. І додам іще таке: мою точку зору на ці події поділяє і компанія із мансарди.

Але факт залишається фактом. Лімардо доволі швидко перестали задовольняти стіни кімнати-офісу, а тому він пішов завойовувати територію готелю — з такою швидкістю розливається оливкова олія, це просто неможливо зупинити. То він боровся з вічним