Читати книгу - "Матінка Макрина"

дедалі рідше, поки, врешті-решт, хтось не написав Янському з Варшави, що поведінка Александри вельми негідна. Він подумав, що вона стала кокоткою, часом запитував у листах, чи бува хтось про неї чогось не чув, але ніхто її, зрештою, не міг знайти. Аж раптом приходить новина: Александра жива, оселилась у стайнях палацу Паца[47], у лахмітті, обдерта, як жебрачка, живе з виполювання городу, миття підлог і прання. Обидві сестри, будучи показними панями, дуже її соромляться та жадають якихось змін — найкраще, щоб її помістили в монастир. Одні кажуть, що Янський хотів забрати її до Парижа, але вона не захотіла, бо хвора та не пережила би подорожі, зрештою, вона й не думала покидати Польщу й дитину, яку, здається, так і не бачила… Він теж був ледь живий, до того ж збирався до Риму… Інші — що він мав важливіші справи, ніж дружина, і з великою охотою розлучився б, але цей шлюб не був незайманим, тож і розлучення було неможливе. А тому віддав її в монастир — за охочої допомоги її сестер. Потім він навіть начебто склав якийсь заповіт, — бо на його чолі вже давно було написано «цвинтар», і невдовзі помер у тому Римі від сухот, — немовби заповітом міг щось спокутувати. Немовби заповітом міг заплатити за те лахміття, за скніння в розколинах муру у стайнях палацу Паца. Після нього залишилося трохи боргів, чимало паперів і невтілених планів. А також жменя людей, які тепер мали мною опікуватися.

Отець Дунський[48] був улюбленцем основоположника, ба навіть був порятований ним — замолоду він займався політикою і, опинившись у в’язниці, начебто безневинно, був звідти визволений якраз за допомогою Янського, який писав листи та клопотався про його звільнення; але не тільки з російської в’язниці виходять людські примари: Дунський уже раніше мав зачатки небезпечної хвороби на кшталт сухот, що в камері йому поточили кістки та легені, він нидів світом похмурий, плювався кров’ю й постійно думав про смерть. Коли ж треба було щось зробити, виконати завдання, він був перший. Слухняний, можливо, не надто вправний, але беручкий. Янський навіть хотів призначити його очільником паризького дому, але хвороба не дозволила йому приїхати з Риму… При цьому він був простакуватої вдачі й легко дозволяв себе обкрутити, досить сказати, що згодом, коли мене вже в Парижі не було, він, урешті-решт, пристав до послідовників Тов’янського.

Своєю чергою, Янський на смертному ложі на наступника свого запропонував Кайсевича[49], але й Кайсевич очільником не став, бо решта братів, які ще раніше були знайомі й заприсяглися один одному у вірності, завжди вважали його гіршим через те, що він пізніше до них пристав. Жмудин[50], на позір статечний старий солдат із суворою міною, суворішою ще й тому, що шрам від козацької шаблі йшов у нього через череп аж до ока; його було сильно поранено і, впавши у високий сніг, решту повстання він провів у шпиталях. Коли він глипав тим оком, яке йому колись відомий французький лікар оперував, не взявши ані гроша, бо це велика честь — лікувати героя-поляка, то душа в п’яти тікала. Але достатньо було почути його голос, як відчувався пройдисвіт: голосочок у нього був тоненький, медовий, то люб’язний, то суворий — залежно від того, чи хотів він сподобатися, чи когось залякати. Він виховувався разом із самими дівчатками і, можливо, через це любив подобатися, кохався у власному голосі, промовляв найдовші проповіді й найдовше у сповідальні тримав, насолоджуючись кожним промовленим словом. Він сам мені розповідав, що з дитинства хотів бути священиком, а тому видряпувався на копицю сіна і звідти серйозним сестрам промовляв цілі проповіді. Я легко могла собі це уявити, бо в кожній його проповіді найулюбленішим словом було «я»; завжди «я» і «я», він міг говорити про себе багато і завжди з любов’ю, був готовий усе своє життя безперестанку всім розповідати — починаючи від дня свого народження в Ґєлґудишках, коли до двору почали сходитися перемерзлі й виснажені французькі солдати, що поверталися з-під Москви. Служниця спочатку не хотіла їх пускати, щоб вони не завадили пані під час пологів, але сама Кайсевичева наказала запросити їх і прийняти, бо якщо залишити двері зачиненими в ніч пологів, то Господь Бог не благословить дитину. А тому слуги подали їм страви, тепле місце біля печі й усе, що треба, після чого почали відзначати народження першого сина своїх господарів, а коли вже добряче розважилися, то вдосвіта з’ясувалося, що всі французи померли: такі були виснажені. Хтось, почувши цю історію, злостиво кинув, що те саме на проповіді — тільки-но Кайсевич вийде на амвон, як усі засинають мов убиті. Але він, анітрохи не збентежений, продовжував розповідати це та чимало інших речей — а з найбільшою охотою про свій вічний зубний біль. Знай зуби і зуби, тут його свербить, там ріже, там чухається так, що мало не розчахнеться… ах, якби він умів писати поеми, то написав би, мабуть, якусь «Зубіаду».

Учителем Кайсевича колись був Губе[51], поруч із Єловицьким найстарший із братів: під час повстання — підполковник, за посередництва Янського навернувся і склав обітниці, і так добре давав собі раду, що Янський забажав зробити його очільником римського дому. Але решта братів вважали, що «він не мав благословення», — послідовники Тов’янського сказали б, що «він не мав тону», що, зрештою, те саме, — й обрали Семененка[52]; слід сказати, що це був чоловік, можливо, і хоробрий у бою — я не знаю, бо не скакала поруч із ним і не заряджала йому фузію[53], але в щоденному житті боязкий, посередньої уяви, завжди у страху, що хтось скривдить орден.

Урешті-решт, Семененко був бунтівник і якобінець. Батько його, осиротілий, був у Пажеському Корпусі Єкатєріни, а потім російським офіцером, схизматиком; мати ще гірше —єретичкою-кальвіністкою. А те що гниле коріння має, завжди буде паскудним. Вигнаний з університету за якісь повстанчі відозви, він опинився у в’язниці — батько завдяки армійським зв’язкам звідти його витягнув, але молодий одразу ж від нього вислизнув, долучився до загону й сімнадцятилітнім шмаркачем подався до Пруссії, а звідти й до Франції, що його цілковито зіпсувало. Він прибився до масонів або й до карбонаріїв, писав розпусні революційні статті. То проти королів, то щоби селян з панщини визволити, одне слово: усталений порядок речей обернути в ніщо. Крові він випив море. Французька поліція переслідувала його завжди, а він щодуху розважався, втікав