Читати книгу - "Матінка Макрина"

з місця на місце і знай посилав у газети найогидніші листи та промовами огидними уславився. Коли французький генерал Лафаєт[54] дозволив полякам у власному домі святкувати річницю повстання, він, вочевидь, не знав, яке зміїне гніздо йому сходами заповзло; люди генерала Дверницького[55] намагались усіх своїх противників заспокоїти, а Лафаєт на це: У моєму домі кожен поляк має право говорити. Старий дід, а такий наївний. Поляків він не знав. Семененко одразу почав плювати на князя та його двір, а ті образилися на нього, вийшли й відтоді окреме святкування влаштовували — Христе Боже, мине кілька років, і двадцять дев’ятого листопада в Парижі не вистачатиме зал, бо кожен поляк деінде святкуватиме річницю, на всіх решту ображений…

Досить сказати про Семененка, що його відтоді називали смердючим Семененком, який гавкає, як скажений пес, а один навіть звинуватив його, що він російський шпигун, і вони мало через те не стрілялися… Врешті, через його гавкіт навіть масонам було несила терпіти й незабаром вони вигнали його зі свого журналу. І хто хлопчакові дав гроші на життя? Янський. Усе починається з дрібничок: сьогодні рублі — завтра гіркі жалі. Семененко висповідався й віддав себе в руки поліції. А офіцер, зрадівши, що хлопчина повернувся до релігії, дав йому охоронного листа, мовляв, у такому разі він звільняє його від усіх обвинувачень. Тієї ж ночі Семененко спить, і раптом грюкіт у двері — хтось гамселить кольбою, влітає поліцейський агент, а хлопець, прокинувшись, показує йому охоронного листа. Розлютився француз, але й засмутився. І сьогодні ти від мене втік! — сикнув він, стукнув підборами й вийшов. Відтоді Семененко з Янським були нерозлучні, він був у числі перших його братів і з тією ж завзятістю, з якою колись по кав’ярнях горлав, тепер змагався за Ісуса Христа і за те, хто його більше любить. Дехто казав, що він цілком змінився, що колись багровів і верещав, а тепер має такий вигляд, наче Святий Іван на іконі, що любов його до самих кісток пронизала, все в ньому — вираз обличчя, голос і жести — змінила. Але я вже відчувала в ньому гарячу кров, вже знала, що в ньому той самий чванько і бунтівник дрімав — лише трохи пісним попелом присипаний.

Особливо не любив його Єловицький, який завжди був на боці князя, королів і шляхти, а тому вони віддавна жили як кіт із собакою. З панотчиком — останнім із найважливіших братів — Янський колись працював, друкуючи Міцкевича, і так їх дружба поєднала, що, врешті-решт, і друкар до згромадження[56] прибився, часто однак залишаючись при окремій думці. Там не всі вони ходили в сутані, Янський навіть мав дружину, а Єловицький усе-таки був справжнісіньким панотцем і не був переконаний, чи хоче він з ними бавитись у цей начебто орден, а начебто й ні, у дім пройдисвітів, схиблених на релігії, цього збіговиська, яке Янський повитягав із тарапат[57]: Дунського з французької в’язниці, Семененка з масонських лап, Кайсевичеві добув переведення з емігрантського притулку до Парижа, Губе навернув у лоно церкви, те саме із Семененком. Навіть якщо Єловицький і не був придворним князя, то завжди тримався разом із ним, знаючи, що біля панського столу багатьох прогодує; коли занепадала друкарня, він випросив у князя грубі гроші та сплатив усі борги, за що віддячив, написавши в щоденнику, що довіряє лише Чарторийському та є його прибічником. Того братчики й посперечалися — тут демократи, там аристократи! Отого ж і були антипатії та чвари, табори, відхід із дому, ліквідація фундації! Князь запланував тоді, що зробить у Парижі «польську канцелярію» і всі емігрантські справи через неї проходитимуть включно з релігійними, а Єловицький стане їхнім «примасом», аби не залишати духовної втіхи в руках «аматорів». Янського вони теж хотіли остаточно схилити на свій бік, але він взяв і мерщій у могилу зійшов. Він залишив своїх братчиків самих, і ті мусили якось давати собі раду.

Я зібрала в собі дух при тілі, як стонога ноги, записала імена на папірчику й думала. З ким вступати в союз, біля кого стати, як до себе прихилити? Те, що познанський єпископ віддав мене під покровительство Єловицького, було Божим перстом — Божий перст вказав на панотчика і мене до Парижа переніс, із кожним іншим мені було би гірше. Губе не вистромив би носа з келії, боявся би, щоби щось дому не завадило: через те що москалів розсердить і вони вишлють ноту, що я сама російська шпигунка, що змартвихвстанців висміють за допомогу якійсь старій приблуді — сама не знаю. Дунський, може, й охочий, але він нічого не зробив би; авжеж, прості речі: він знайшов би мені дах над головою, якусь келію, харч і прання, і я жила б собі в якомусь паризькому монастирі, поміж іншими рясами, серед чужої мови — ні з ким слівцем перемовитись, тільки Діві Марії поспівати тихцем по-польськи в хорі; вони зачинили б за мною ворота раз і назавжди, може, якийсь знуджений журналіст прийшов би до будки — та й по всьому. Зрештою, Дунський уже тоді з послідовниками Тов’янського братався, а тому захотів би й мене до своєї роти затягти, а там я мусила б із Маестро у битві зійтися, бо пара пройдисвітів у одному згромадженні — це забагато. Семененка мої рани не зацікавили б — російські селяни дістають від пана по крижах, то і я діставала, але не про мене б йому йшлося, а про те, аби селянина визволити, бо він наш ближній — трелі-морелі. Кайсевич — і справді, можливо, найближчий до того, що здійснив панотчик, — ще більше, ніж зазвичай, собою впивався б. Тупцяючи єпископськими коридорами, він, можливо, виходив би собі пелерину, але нічого для мене — ні виправи до Риму, ні новин у газетах, ні друкованих портретів, ні проповідей для юрб… Тільки панотчик поєднував у собі добрість сердечну з лисячою хитрістю, тільки йому так гарно вдалося мої слова на французьку перекласти й говорити так, що баби по церквах непритомніли, а водночас то до княжни листа вислати, то до архієпископа, то до кардинала, то до матінки-настоятельки — за ниточки потягнути, франки на подорож зібрати, лестощами примастити, молитви сотворити на поміч і все владнати як слід.

Однак для того, аби взяти його до рук, я мусила дати йому щось від себе, найкраще — побороти Семененка. Усім їм, зрештою, дати те, чого прагнули. А прагнули