Читати книгу - "Скляні бджоли"

191
0

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Добавити в закладку:

Добавити
1 ... 30 31 32 ... 41
Перейти на сторінку:
почули пожежні сирени й побачили червону заграву, нам стало так млосно, що аж у голові запаморочилося. Погойдуючись, ми спустилися вниз і вуличками старого міста прослизнули додому, де забилися під ковдру. На щастя, ніхто нас не запідозрив. Проте ще довго після того мене переслідували сни з пожежею, ночами я часто з криком прокидався, так що навіть довелося покликати надвірного радника Медінґа, який заспокоїв батьків та прописав мені валеріанові краплі. Він вважав, що це просто перехідний вік.

Але то ще був світ дитинства. За кілька місяців, коли верховодою став Атьє Ганебут, він, можливо, навіть подав би це як геройський вчинок. Він надавав великої ваги винахідливості не залишати жодних слідів, і доручав нам відповідні завдання. Так, невдовзі після нашого знайомства він довідався, що сусідський хлопець Кламор Боддзік поцупив у своїх батьків один талер, який він десь заховав, щоб перечекати трохи часу після пропажі. Атьє наказав нам провести розслідування. Я ще й досі дивуюся, як ми за допомогою рафінованих комбінацій вирахували хованку Кламора Боддзіка — таке зробило б честь навіть ясновидцю. Ми поділили територію його пересувань на маленькі квадрати, які обшукали. Він заховав монету у квітковому вазоні в батьківському саду. Ми витягли її й передали Атьє. Цей приклад може дати уявлення, з яким запалом ми намагалися здобути його прихильність. З морального погляду це було гірше за болотяну пожежу, та ми відчували лише радість від власної спритності слідопитів, коли бачили, як Боддзік ще багато днів даремно перекопував усі вазони.

У надвірного радника Медінґа доволі часто мінялися кучери — робота була втомлива. Вони мусили довго чекати на вулиці, поки надвірний радник робив свої візити, й особливо зимою вони часто прикладалися до пляшки, аж поки це починало набридати надвірному радникові. Їх зміщали з кучера панської карети й переводили на дрожки, де ті в лакованому циліндрі чекали на вокзалі подорожніх. Саме таким чином старий Ганебут змінив батька Вільгельма Біндзеля. Але старий Ганебут не протримався й року, оскільки надвірний радник ставав незговірливим, коли помічав, що коні падають з ніг. На те, що його кучери були п'яничками, він не звертав уваги, головне, щоби з кіньми все було добре.

Мати Ганебута була дбайливою жінкою, вона вела домашнє господарство надвірного радника. Батько не надто переймався дисципліною в родині. Він або возив надвірного радника у справах, або ж клопотався у стайні, решту часу проводив у кнайпі. Надвірний радник посилав за ним туди, коли він йому був терміново потрібен.

Син був сам собі пан. Він займався різними дрібними справами, носив для книгарів журнали, а для бібліотек — книжки. Восени він супроводжував селян, які з навантаженими торфом возами в'їздили у місто або вигукували по вулицях «Білий пісок!» Хлопчаки, що змагалися за його прихильність, були гімназистами, тобто належали до іншої верстви, ніж він. Та це не заважало йому ставитися до них, як тиран.

Мій батько, який волів би, щоб ми трималися Вільгельма Біндзайля, не надто радів такому товариству. Якось я чув, як він у сусідній кімнаті казав матері: «Той Атьє, синок нового кучера, погана компанія. Він прищеплює хлопцям суто пролетарські манери».

Напевне, він мав на увазі широкі чоботи до колін, які носив Атьє Ганебут й через які ми, бажаючи наслідувати його в усьому, так довго діймали свої матерів, аж поки вони купили нам такі самі. То були чоботи, в яких можна було ходити скрізь — по болоту й чагарниках, вони були незамінними для слідопитів.

Це слово приніс нам Атьє Ганебут — під ним він розумів не так білих, як червоношкірих слідопитів. Коли він бачив, що ми біжимо до школи верхової їзди, то не приховував своєї відрази до солдатів.

— Вони мають стояти струнко, слідопит ніколи не стоїть струнко, хіба на палі.

Він також казав:

— Солдати мають лягати за наказом. Слідопит лягає лише тоді, коли хоче підкрастися до когось, а не за командою, слідопит взагалі не терпить жодних команд.

Таким чином ми познайомилися з диким лісом. Так сталося, що невдовзі на стрілецькому святі під час ярмарку привезли напоказ індіанців. У окремому шатрі їх представив імпресаріо, який називав індіанців на ім'я й прославляв їхні здобутки, особливо кількість людей, з яких ті зняли скальпи. Він промовляв голосом, ніби мав у роті гарячу картоплину:

— Чорний мустанг, малий вождь — він також спритний хлопець, уже зняв скальп із сімох білих.

Воїни стояли напоказ, не звертаючи жодної уваги на публіку. Вони мали бойове розмалювання та прикраси з пір'я. Атьє Ганебут повів нас туди. Це справді було щось геть інакше порівняно зі школою верхової їзди та дядечком Біндзайлем — тим більше, що індіанці також чудово тримались у сідлі. То була наша улюблена тема розмови: чи можуть вони у вправності позмагатися з мексиканцями та білими. Ми були в цьому переконані, а всі ці довгі розмови мали на меті підтвердити їхню перевагу, спростувавши всі можливі закиди. Ще одним наслідком нашого нового захоплення стало те, що ми почали читати інші книжки.

Після вечері ми збиралися в коморі, що розташовувалась над стайнею, й сідали на козли для сідел чи на стос кінських попон — тут був табір Атьє. Тут він читав нам «Сина мисливця на ведмедів». Ото була книжка! Там, нагорі, пахло кіньми, сіном та шкірою, а взимку пашіла жаром груба, оскільки надвірний радник мав удосталь дров. Атьє вмощувався з книжкою перед гасовим ліхтарем і ми збуджено його слухали. То був новий світ, який відкривався перед нами. Ми сиділи напівголі у натопленому приміщенні, на нас були лише короткі штани та чоботи слідопитів, і Атьє час від часу наказував нам пробігтися крижаним парком, щоб ми гартувалися.

Улітку ми тепер увесь час проводили на Уленгорстському болоті. Ми знали там кожен закуток, кожне торф'яне озерце, кожну заглибину. Ми могли також розкладати вогнище, яке зовсім не диміло. У спекотні дні ми підстерігали гадюк, які були однією зі статей прибутку нашого ватажка. Уленгорстський староста платив три гроша за голову. Атьє Ганебут поєднував це з тренуванням відваги.

Змії з'являлися в певний час і, розпластавшись або скрутившись кільцем, лежали на болотних дамбах. Щоб їх угледіти треба було мати натреноване око. Спершу ми мали їх зловити, притиснувши рогатиною, а потім забити батогами до смерті. Наступний рівень полягав у тому, щоб зловити змію живою, вхопивши ззаду за голову, й тримати, поки Атьє кине її в торбину. Це були екземпляри для тераріумів, і за них краще платили. Згодом

1 ... 30 31 32 ... 41
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Скляні бджоли», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Скляні бджоли"