Читати книгу - "Скляні бджоли"

ми мали вхопити змію за кінець хвоста й тримати її у витягнутій руці. То була надійна хватка — змія у висячому положенні могла випростатися лише на третину довжини свого тіла. Якщо вона годилася для тераріуму, тобто вирізнялася розмірами й забарвленням, то потрапляла в торбину, а якщо ні — її кидали на землю й забивали. Траплялися зовсім чорні екземпляри, «печерні гадюки», в яких зубчасті смуги з боків зливалися з основним забарвленням. Такі особливо цінувалися любителями.

Той, хто частенько ходив на болото й кого Атьє вважав достойним, міг взяти участь у великому випробуванні. Атьє знав те, що знають усі ловці змій: змія, якій дозволиш лізти опущеною рукою, сприйматиме її за іншу гілку, звичайно, якщо стояти тихо й не ворушитися. Вона не сприймає руку як ворожий об'єкт.

Отже, слід було взяти змію, на яку вказував Атьє, — а він вибирав лише найсильніших, — і правою рукою опустити її на простерту ліву руку, на якій змія зачаювалася. Дивовижно, що при цьому змії жодного разу нікого не вкусили, але, як я вже казав, Атьє вибирав для великого випробовування далеко не кожного. Він знав, на кого можна покластися.

Що ж до мене, то я згадую про це як про один з найнеприємніших моментів мого життя, багатого на подібні ситуації, оскільки змії викликали в мене відразу й лякали у снах. Почуття знищення пронизувало мене лезом, коли я відчув на своїй руці холодну трикутну голову. Але я стояв незрушно як стовп. Таким великим було моє бажання догодити ватажку, викликати його схвальну усмішку, піднятися в його очах. Після цього випробування нам дозволялося звертатись до нього на бойове прізвисько, яке ми заприсяглися тримати в таємниці перед усіма іншими. Ми також мали свої прізвиська і входили до кола «нерозлучних». Ще хлопцем він знав, як зробити людей своїми.

У спадок Ганебут одержав ворожнечу з «козаками». Вона тривала вже не одне покоління, можливо, ще з прадавніх часів, коли обидва береги річки населяли різні племена. Атьє став нашим ватажком, хоча він, власне, більше пасував іншій стороні. По той бік розташовувалося хаотичне нагромадження халуп, клунь, садів та невеликих господарств, куди ми, як гімназисти, не могли поткнутися, не встрягши у бійку. За це ми мстили «козакам» на дорозі, що пролягала попри виноградники. Через наші червоні шапки вони прозвали нас снігурами. Ніхто з ворогуючих таборів не наважився б самому проникнути на ворожу територію. Зіткнення відбувалися переважно під час сезону ковзанів, або ж ранньої осені, коли ми запускали повітряних зміїв.

Коли Атьє Ганебут долучився до нашого гурту, він запровадив деякі нововведення. До них належали слідопитська лісова розвідка та рогатка в якості зброї. За набої ми використовували шріт або скляні кульки. Як то завжди буває з такими нововведеннями, невдовзі рогатки з'явилися і в «козаків», які стріляли просто галькою. Це призводило до постійних сутичок.

Така ворожнеча зазвичай завершується якимось ексцесом й припиняється через втручання нейтральних сил. Так було й цього разу. Якось уранці поширилася чутка, що одному з восьмикласників, а саме Кламорові Боддзіку, з яким ми мали ту історію з талером, по дорозі в школу вибили рогаткою око. Згодом виявиться, що шкода була не такою великою, ніж ми спершу гадали, збуджені цією новиною. Але в ті дні всі були якимись страшенно розбурханими.

Одразу після їжі ми зібралися в Атьє Ганебута, який негайно розпорядився вирушати у каральний похід. В моєї матері був день народження, й гості мали зібратися на велике кавове застілля, а я ще й був у новому костюмі, та, ледве проковтнувши останні шматки обіду, я, не перевдягаючись, узув чоботи слідопита, схопив рогатку й кинувся разом з усіма. Я страшенно переймався цією справою з вибитим оком. В мені просто не залишалося місця ні для чого іншого.

Коли всі зібралися, ми через дірку в живоплоті вилізли з парку надвірного радника, один по одному прямуючи за Атьє Ганебутом. То був спекотний день, а ми були дуже розлючені, хоча Атьє, певно, найменше з усіх нас.

До обійстя надвірного радника з боку лугу прилягав садок одного приват-доцента. У жаркі дні вчений зазвичай працював у своєму зимовому саду, який виступав у двір і обидвоє дверей якого він тримав відчиненими. Оскільки ми поспішали, а прямий шлях є найкоротшим, Атьє Ганебут влетів до імпровізованого кабінету. Не встиг вражений науковець, який скочив, щоб урятувати свої папери, збагнути, що відбувається, Атьє вже вилетів через інші двері, а слідом за ним — десяток хлопчаків у широких чоботах. Потім ми пролізли через живопліт і вийшли на великий луг, перетнули його і вторглися в «козаччину».

Полуденне сонце заливало стежки між живоплотом і парканами. Ми перебували на забороненій території. Загін розділився. Я все ще біг разом з трьома-чотирма іншими за Атьє Ганебутом. Завернувши на стежку, що йшла дугою, ми побачили «козака», який ішов нам назустріч. Той школяр був сам, і мав на собі ранець. Напевне, його залишили після уроків, і для нього це був справді нещасливий день.

Щойно він нас угледів, як розвернувся і хутко, наче білка, побіг назад. Ми кинулися за ним і почали його наздоганяти. Та він усе-таки зміг би втекти, якби із сусідньої стежки не вискочив наш другий загін і не відрізав йому шлях. Він був оточений. Один схопив його за ранець, інші підбігли з обох боків, і на нього градом посипалися удари.

Спершу я вважав, що це правильно: він мав заплатити за Боддзікове око, ще й сповна. То був хирлявий хлопець, який майже не опирався, спершу він загубив свого ранця, а потім і шапку. З носа в нього потекла кров, хоч і не дуже сильно. До речі, не я першим це помітив, а один хлопець, який не пройшов випробування, але він не надто цього й прагнув, він радше випадково приєднався до нас. Його звали Вайґанд, він носив окуляри й, власне, не належав до нашого гурту. Отже, саме Вайґанд помітив це першим — я чув, як він вигукнув: «У нього вже кров іде!»

Я також це побачив, і наш напад здався мені підлим — надто нерівними були сили. Я бачив, що наш ватажок замірився для нового удару, «козак» тепер стояв спиною до садового паркана. Він уже й справді одержав своє. Я притримав руку Атьє й ще раз гукнув: «У нього вже кров іде!»

До цього мене спонукало зовсім не бажання порушити субординацію. Я думав, що Атьє ще не побачив, що в