Читати книгу - "Трагедія гетьмана Мазепи"

хліба з’їсти,

Промовить слово, то воно б,

Хоч і як-небудь на сім світі,

А все б таки якось жилось.

Та ба! Нема з ким. Світ широкий,

Людей чимало на землі…

А доведеться одиноким

В холодній хаті кривобокій,

Або під тином простягтись.

Або… Ні. Треба одружитись,

Хоча б на чортовій сестрі!

Бо доведеться одуріть

В самотині. Пшениця, жито

На добрім сіялись лану,

А люде так собі пожнуть

І скажуть: – Десь його убито,

Сердешного, на чужині…

О горе, горенько мені!

Ось у такій самотині був тоді гетьман Іван Мазепа на 65 році свого многотрудного життя. Все в нього вже лишилося в минулому. І жінки, жодна з яких так і не стала йому рідною людиною до скону віку його.

Як гетьман, він щодня й щогодини був оточений – часом аж занадто, людом – служба така. З одного походу цар Петро кидав його в інший. А ось як чоловік був самотнім. Межи людьми почувався, як на безлюдді.

І ось… Як прийшло негадано щастя, так негадано й залишить його.

– Прощавай, моя дорога і єдина радосте, прощавай, моя ластівко. Пощебетала ти мені, пощебетала і знову маю самотнім лишатися. Хоч як би там склалися подальші дні життя нашого, а я скільки житиму, стільки й любитиму тебе. Але нині мусимо розлучитися. Чуєш, дзвін калатає – мусиш повернутися до батьків. Бо цей дзвін б’є і по мені [11].

– І як мені без тебе, я теж не знаю.

– Мусимо розлучитися. Час уже настав.

– Надовго?

– Обставини покажуть. Я все зроблю, аби вмовити твоїх батьків, щоби вони віддали тебе мені законно. Щоб і в нас все було, яко в людей. А коли відмовлять, як мені далі жити – один Бог відає. Тяжко мені знову залишатися самотнім, але обставини бувають часто сильнішими за нас.

Взяв її руки у свої, зазирав у її віченьки, наповнені слізьми, і раптом тихо проспівав:

У сусіда хата біла,

У сусіда жінка мила,

А у мене ні хатинки,

Нема щастя, нема жінки…

Поцілував її руки, спершу одну, потім другу і закінчив пісню:

Є у мене сусідонька —

Люба, мила дівчинонька,

Та не знаю, що робить,

Бо боюсь туди ходить…

– Прийдеш до матінки і скажеш, як у пісні співається:

Ой здорова будь, матусю,

Я приїхав по Ганнусю!

Хочу буть тобі ріднею,

Ти будь ненькою й моєю…

Гетьман як поклявся:

– Я неодмінно прийду до твоєї матусі і попрохаю, щоби вона була і моєю матусею. Бо, скажу їй, наперекір всьому, кохаю твою Мотрононьку…

Все закінчилося, може б, і м’якіше, але справу трохи підпсував полковник Анненков. Повертаючи Кочубею його збіглу дочку – привів її за руку, ввернув, аби пристрахати генерального суддю, дещо й від себе:

– Гляди, Кочубею! Бо не тільки дочку гетьман може взяти, але й жону твою відняти в тебе може!..

Це вже була чи не погроза, і Василь Леонтійович, збліднувши, зробив було крок, аби загородити собою дружину, як начеб посланець гетьмана збирався її хапати, як та, відштовхнувши чоловіка, теж зробила крок уперед, руки вперла в круті боки, гучним голосом так сказонула, що полковник аж позадкував мимовільно – чорт знає, на що здатні ці Кочубеї!

– Передай своєму панові, що мені вже набридло чекати, коли ж він нарешті викраде мене, і чоловік мій тоді повірить, що я чогось-таки варта.

Ходили чутки, що буцімто колись гетьман – правда, він тоді був генеральним писарем – підбивав до неї клинці, інші ж запевняли, що він з Кочубеїхою щось-таки тоді крутив, але все то були чиїсь «хвантазії», а як насправді – роз’яснила Кочубеїха: «То я й не діждалася, аби Мазепа ще й зі мною щось там закрутив…»

– Лю-убко?! – обурився пан Кочубей. – Що ти таке речеш?!

– А я хіба гірша за інших? – в свою чергу запитала його жона. – Пан гетьман з усіма крутив і крутить, навіть дочці моїй баки забив, а я хіба гірша! Хай уже й зі мною крутить та викрадає мене місячної ніченьки – буде що мені на старості згадувати.

Позадкувавши, пан полковник чи не бігом кинувся од Кочубеїхи. А чоловік її лише зітхнув, бо не второпав, чи гостра на язик жона його жартує так, чи рече всерйоз?… Треба за нею придивлятися, бо ще й справді візьме приклад з дочки і побіжить до того чародійника і ласолюба, якому з жінками крутити, що іншому люльку запалити…

На той час місяць у небі над Батурином зблід, побілів, починало світати – тяжка ніч кінчалася, і батуринці, жваво обговорюючи нічне ґвалтування Кочубеїхи та колатання дзвону, розходились по своїх домівках. Того дня гетьман Мазепа пришле Мотрі Кочубеївні свого першого любовного листа.

Докори сумління, як тільки-но полковник Анненков відвів Мотрю до її батьків, почали мучити Мазепу: чи правильно він вчинив, що так нагально ледь чи не вигнав дівчину? Тепер матінка влаштує дівчині… Бідна Мотря й місця вдома вже не знайде – характер у матінки крутий. Навіть рота дочці відкрити на своє виправдання не дасть. Хоч би рук не доклала – Любов Федорівна така, що на все здатна. Вона, кажуть, навіть мужу запросто може надавати стусанів, і пан генеральний суддя тільки крекче. А щоб протидіяти жоні – боже борони! Йому ж і гірше буде, тож краще покірно мовчати. А що вже дочку вона заштовхає, то й говорити не доводиться. І до всього ж він так поспішно відіслав її, наче вигнав зі свого палацу, наче й справді її викрав і, злякавшись ґвалту, повернув. Hі, він добре зробив, що відразу ж Мотрю повернув, погано, що не побалакав з нею по душах, не втішив дівчину в розпачі, не підбадьорив, не сказав, як її кохає… Жаль, але толком він і справді в тій хапанині-спішці, як забевкав дзвін, не поговорив з коханою.

Оскільки докори сумління посилювалися і вже терзали, гетьман схопив якийсь аркушик паперу й сів писати коханій листа – власне, записочку:

«Моє серденько. Мій квіте рожаной!

Сердечне на тоє болію, що надалеко од мене ідеш, а я не могу очиць Твоїх і личка біленького видіти: через сеє письмечко кланяюся і всі члонки цілую любезно».

Написав, відправив з дівкою Мелашкою:

– Гляди ж, передай лише в білі руки Мотрі! – наказував дівці. – Як? Не відаю як, але зумій проникнути до Мотрі, обминувши її батьків, особливо матінку – поняла? Біжи!

І замість облегшення, що мало настати, відчув ще більші докори