Читати книгу - "Енн із Інглсайду"

що молоді пташки мають право вити власні гнізда. Тож невдовзі сюди переїде моя кузина Делія Чейз — вона вестиме татове господарство. Тато її дуже любить.

— А пані Черчилль?

— Вона теж рада. Коли Олден розповів їй про наші заручини, вона звернулася до Біблії, і перший вірш, який трапився їй на очі, був: «Покине тому чоловік свого батька та матір свою, та й пристане до жінки своєї»[12]. Пані Черчилль сказала, що їй цілком зрозуміло, як вона мусить чинити, тож одразу дала свою згоду. Вона має будинок у Лобриджі й хоче там оселитися.

— Добре, що вам не доведеться жити з тим зеленим плюшевим диваном, — мовила Енн.

— Із диваном? О, так, меблі дуже старомодні, правда? Та вона забере їх із собою, а Олден хоче купити нові. Тож бачите, пані Блайт — усі задоволені і, може, ви теж побажаєте нам щастя?

Енн нахилилася й поцілувала прохолодну шовковисту щічку Стелли.

— Я дуже рада за вас, люба. Хай благословить Господь ваші майбутні літа.

Коли Стелла пішла, Енн рушила до себе, щоб трохи побути на самоті. На сході з-поза кошлатих хмар виплив насмішкуватий кривобокий місяць, і далекі поля мовби кивали їй — зловтішно й лукаво.

Енн підбила підсумки минулих тижнів. Вона зіпсувала стелю в бібліотеці, знищила килим і дві сімейні реліквії; вона була певна, що зробила пані Черчилль знаряддям у своїх руках, і та вочевидь увесь цей час тайкома посміювалася з неї.

— Хто, — запитала Енн у місяця, — опинився в найдурнішому становищі — із власної вини? Я знаю, що скаже Гілберт. Стільки зусиль — і все заради того, щоб посватати хлопця й дівчину, які вже були заручені! О, я зцілилася від бажання женити людей між собою — назавжди! Віднині я й пальцем не ворухну, щоб улаштувати чужий шлюб — хай навіть через це більше ніхто в усьому світі не одружиться. Єдина втіха — Джен Прінгл пише, що виходить заміж за Льюїса Стедмена, з яким познайомилася в мене на вечірці. Тож я пожертвувала брістольськими свічниками не намарне. Хлопці… хлопці! Невже вам конче треба здіймати такий пекельний гамір?

— Ми сови, ми повинні ухкати, — долинув із кущів ображений голос Джема. Він знав, що ухкає пречудово. Він умів слідувати голосам усіх лісових створінь. Волтер ухкав не так майстерно, тож невдовзі він, знову перетворившись на маленького сумного хлопчика, прийшов до мами по розраду й утіху.

— Мамо, я думав, цвіркуни співають… а пан Картер Флегг каже, що ні… що то вони риплять задніми лапками. Це правда, мамо?

— Так… здається, так. Я достеменно не знаю, як саме в них це виходить… але так вони співають, синку.

— Мені це не подобається. Тепер мені вже ніколи не буде приємно слухати їхній спів.

— О ні, тобі буде приємно. Колись ти забудеш про їхні рипучі лапки й думатимеш тільки про чарівну музику на трав’янистих луках і пагорбах. Ну, маленький, час лягати спати.

— Мамо, ви розкажете мені казку, від якої вздовж по спині бігають мурашки? І посидите коло мене, доки я не засну?

— А для чого ще існують мами, синку?

18

— «Тепер ми поговоримо, — розмову Морж повів…»[13] про те, щоб завести собаку, — усміхнувся Гілберт.

В Інглсайді не було собаки, відколи помер старий сетер Рекс; та хлопцям, на думку лікаря Блайта, годилося мати собаку, отож він вирішив купити й подарувати їм песика. Утім, йому ніяк не вдавалося дотримати обіцянки, бо впродовж цілої осені він мав надзвичайно багато роботи; аж ось одного з листопадових днів Джем повернувся з гостей від шкільного друга й привів жовтаве цуценя із запитливо-гострими чорними вушками.

— Мені подарував його Джо Різ, мамо. Його звуть Хитрик. Правда, у нього такий гарний хвостик? Можна, я залишу його собі, мамо?

— Що це за порода, синку? — невпевнено запитала Енн.

— Я… я думаю, що він багатьох порід, — відповів Джем. — Але так він іще цікавіший, правда, мамо? Цікавіший, ніж якби був лише однієї породи. Будь ласка, мамо.

— Ну, якщо тато погодиться…

Гілберт погодився й Джем обійняв свій скарб. Усі в Інглсайді прийняли Хитрика в члени сім’ї — окрім Миршавка, що враз і беззаперечно висловив своє ставлення до новоприбульця. Навіть Сьюзен прихилилася до нього й дощовими днями, коли вона пряла на горищі, Хитрик, чекаючи повернення господаря зі школи, залишався з нею, радісно полюючи уявних пацюків по темних закутках і нажахано скавулячи щоразу, коли мисливське завзяття ненароком штовхало його надто близько до маленької прядки. Нею не користувалися — її лишили по собі при переїзді Моргани, колишні власники будинку, і вона стояла в кутку, наче дрібненька згорблена стара бабця. Ніхто не міг збагнути, чому вона викликала в Хитрика такий страх. Його зовсім не лякала велика прядка — він сидів поряд із нею, навіть коли її колесо навіжено крутилося, і бігав хвостиком за Сьюзен, коли вона ходила вперед і назад горищем, скручуючи довгу вовняну нитку. Урешті-решт Сьюзен погодилася, що пес може скласти людині незле товариство, і вважала Хитрикову манеру лягати на спину й вимахувати передніми лапами в повітрі, благаючи дати йому кісточку, наймилішим з усіх його фокусів. Вона розсердилася незгірш за Джема, коли Берті-Шекспір насмішкувато зронив: «І це називається собакою?»

— Ми називаємо це собакою, — відповіла Сьюзен з лиховісною незворушністю. — Можливо, ви назвали б це бегемотом.

Отак і вийшло, що того дня Берті мусив піти додому, не діставши шматка яблучної шарлотки, яку Сьюзен завжди пекла для Джема, Волтера та їхніх друзів. Її не було поблизу, коли Мак Різ запитав: «Його до вас морем прибило?»; утім, Джем зумів постояти за свого песика, а коли Нет Флегг сказав, що лапи в Хитрика надто довгі для невеличкого цуценяти, Джем роздратовано відповів, що собачі лапи мають бути достатньо довгі, щоб сягати землі. Нет був не надто тямущий хлопчина, тож цей аргумент загнав його в глухий кут.

Того листопаду на небі зрідка з’являлося сонце: мертвотно-холодні вітри віяли крізь безлисте мереживо гілля в кленовім гаю, і у видолинку майже постійно лежав туман — не чарівливо-неземний, але той, який тато назвав «тягучою, тусклою, темною, тванистою, тужливою пеленою». Інглсайдські дітлахи проводили дозвілля здебільшого на горищі, проте й у саду в них з’явилися нові друзі — дві куріпки, які прилітали щовечора до велетенської старої яблуні, і п’ять гордовитих вірних сойок, що весело верещали, дзьобаючи харч, який малі Блайти виносили їм з дому. Утім, вони були самозакохані жаднюги й відганяли від гостинця всіх