Читати книгу - "Обережно, тригери"

До вас тут була жінка, а до неї інша, значно старша жінка з парасолею.

— То була моя бабця, — сказала дівчина у жовтому плащі.

— Що вона загубила?

— Кулон.

— Напевно, дуже цінний.

— Та ні. Вона ним просто дорожить.

— Гадаю, що не так все просто, раз ваша сім’я шукає його вже не перший рік.

— Ваша правда.

Вона завагалась. А тоді вимовила:

— Бабця сказала, що кулон поверне її назад додому. Вона розказувала, що прийшла сюди лише погуляти. Бо їй було цікаво. Але вона почала хвилюватися через кулон, тому сховала його під каменем, щоб потім повернутися і забрати. Та коли повернулася, збагнула, що вже не пам’ятає, де той камінь. З того часу спливло п’ятдесят років.

— А де був її дім?

— Вона нам так і не сказала.

Через оті слова я поставив питання, яке мене злякало.

— А вона ще жива? Ваша бабуся?

— Жива. Якщо так можна сказати. Вона більше не говорить з нами. Тільки те й робить, що дивиться на море. Мабуть, жахливо бути такою старою.

Я похитав головою. Ні, не жахливо. Тоді засунув руку до кишені пальта і простягнув їй його.

— Щось схоже на це? Я знайшов його на цьому пляжі рік тому. Під каменем.

Кулона не торкнулися ні пісок, ні солона вода.

Дівчина виглядала враженою. Вона обійняла мене, подякувала, взяла кулон і побігла туманним пляжем у напрямку маленького містечка.

Я дивився їй услід: золота пляма у чорно-білому світі, яка несе в руках кулон своєї бабці. То був двійник кулона, який висів в мене на шиї.

Я думав про її бабцю, мою молодшу сестру: чи повернеться вона колись додому? І якщо так, то чи простить вона мені цю витівку? Напевно, вона вирішить зостатись на землі, а замість себе відправить дівчину. Це було б весело.

Тільки коли моя внучата племінниця пішла, залишивши мене на самоті, я злетів догори, дозволивши кулону тягти мене додому — в блакитну широчінь, де ми блукаємо з самотніми небесними китами, де небо і моря зливаються в одне.

Березнева історія

…ми знаємо одне — її не стратили.

Чарльз Джонсон

«Загальна історія пограбувань і вбивств найсумнозвісніших піратів»

У великому будинку було надто душно, тому вони обидві вийшли на ґанок. Весняна гроза насувалася аж ген із заходу. Спалахнула блискавка й зненацька здійнялися холодні пориви вітру, остудивши їхній жар. Вони чинно сиділи на ґанковій гойдалці, мати й донька, та говорили про те, коли повернеться батько, який переправляв кораблем урожай тютюну у далеку Англію.

Тринадцятирічна Мері, дуже гарна і страшенно ляклива, мовила:

— Офіційно заявляю: я рада, що всіх піратів відправили на шибениці, і батько повернеться до нас у безпеці.

Материна усмішка все ще ніжно бриніла на устах, коли вона сказала:

— Я не бажаю говорити про піратів, Мері.

* * *

Коли вона була маленькою, її вдягали як хлопчика, щоб приховати батькову ганьбу. Вона не одягала жіночої сукні, доки не опинилася на кораблі зі своїм батьком та матір’ю, його служницею-коханкою, яку він називав дружиною в Новому Світі, і вони вирушили з Корка до Північної та Південної Кароліни.

Під час тієї подорожі вона вперше закохалася — обкутана в незвичний одяг, незграбна в незнайомих їй спідницях. Їй було одинадцять, і її серце полонив не якийсь там моряк, а сам корабель: Енн сиділа на носі корабля і спостерігала, як під ними проносився сірий Атлантичний океан, слухала, як кричать чайки, і відчувала, як із кожною миттю віддаляється Ірландія, залишаючи позаду всю стару брехню.

З жалем вона покинула свою любов, коли вони причалили, і навіть коли батько досяг успіху на новій землі, вона і далі мріяла про скрип і ляскання вітрил.

Її батько був хорошою людиною. Він зрадів, коли вона повернулася, і не розпитував про те, що сталося: про молодика, за якого вона вийшла, про те, як він відвіз її у Провіденс. Вона повернулася до своїх батьків три роки потому з дитиною на руках. Сказала, що чоловік помер, і хоч точився цілий рій чуток та пересудів, ніхто, навіть найгірші пліткарі, не здогадались припустити, що Енні Райлі була піраткою на ім’я Енн Бонні, старшим помічником Реда Рекхема.

«Якби ти боровся, як чоловік, то не помер би, як собака», — такими були останні слова Енн Бонні, які вона сказала чоловіку, що зробив її вагітною — принаймні такі ходили чутки.

* * *

Місіс Райлі дивилася, як вигравала блискавка, коли почула перший гуркіт далекого грому. Її волосся вже посріблила сивина, а шкіра була такою ж білою, як і у решти заможних домовласниць, що жили навколо.

— Такий звук, ніби стріляють із гармати, — сказала Мері (Енн назвала її на честь власної матері та найкращого друга з років, коли вона покинула великий будинок).

— Нащо ти таке кажеш? — манірно запитала її мати.

— В цьому будинку ми не говоримо про постріли гармат.

Пустився перший березневий дощ, і Місіс Райлі здивувала доньку, піднявшись з ґанкової гойдалки і сунувшись під дощ, що наче морські бризки омив її обличчя. Цей вчинок зовсім не личив такій поважній жінці.

Дощ стікав її обличчям, і в уяві зринуло: вона — капітан власного корабля, навколо лунає канонада, а солоний вітерець приносить сморід порохового диму. Вона б пофарбувала палубу в червоний, щоб не видно було крові під час битви. Вітер з ляскотом, гучнішим за гуркіт гармат, напинає роздуті вітрила, поки вони готуються брати на абордаж торгове судно, щоб поцупити прикраси чи гроші. А потім, коли скінчиться божевілля, її чекають палкі поцілунки зі старшим помічником…

— Мамо? — мовила Мері. — Я вважаю, що ти думаєш про якусь велику таємницю. Бо в тебе на обличчі така дивна усмішка.

— Дурниці, acushla,[28] — відказала її мати. А тоді додала: — Я думала про твого батька.

Вона казала правду, а навколо них божевільно вили березневі вітри.

Квітнева історія

З качками краще не перестаратися, бо вони перестають тобі довіряти. Мій батько цього не врахував і діставав їх з минулого літа.

Він приходив до ставка.

— Привіт, качки, — казав він їм.

У січні вони від нього вже просто відпливали. Один надто гнівний качур — ми звали його Дональдом, але лише позаочі, бо качки дуже вразливі до таких речей — залишався і сварив мого батька.

— Нам нецікаво, — казав він. — Ми нічого не хочемо в тебе купувати: ні страховку, ні енциклопедії, ні алюмінієвий сайдинг, ні безпечні сірники і особливо не гідроізоляцію.

— Подвоюємо ставку! — крякнув