Читати книгу - "Смарагд"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
Мирослава таки вивільнилася з його обіймів, взяла палицю й поставила під стіну клубу. Хлопець розгубився, але друга дівчина взяла його під руку:
— На танцях — не в Афганістані, можеш розслабитися.
Данилові здалося — гострим черкнула по душі, хоча він продовжував посміхатися. До них підійшли інші дівчата й хлопці. Один із них щось шепнув на вухо Мирославі, вона тихо заперечила.
— Ну, Славочко, будь другом, — попросив уже голосніше.
Мирослава мовчки забрала дівчину, що тримала Даня під руку, і вони пішли у приміщення клубу. Хлопці трохи відійшли вбік. Спираючись на плече Вітька, разом із ними пішов і Данило.
— Ні-ні, — заперечливо замахав руками Мареля, коли хтось дістав із-за пазухи пляшку горілки, а хтось витяг із кишені гранчак. — Ми вже з Даньом випили сьогодні.
— Без нас? — нарочите обурення хлюпнуло у склянку разом із горілкою. — Марельо, ти слабак і не нюхав пороху, як Данило. Пий, Даньо, ми всі вип’ємо за твоє повернення. — І рука з гранчаком опинилася перед його обличчям.
Щось застережливо ворухнулося у грудях, але він узяв горілку й випив. За ним пили інші, випив і Вітько, але зовсім мало, і з нього всі гуртом сміялися. Сміявся й Данило, бо йому було гарно й хотілося дивитися в чорні очі Мирослави. Він обняв Вітька за плечі й прошепотів на вухо:
— Пішли до дівчат.
Вітько щось незадоволено буркнув і повів його по східцях до дверей клубу.
У залі було яскраво від світла й дівочих облич. Кілька пар танцювали, обнявшись, і Данилові стало заздрісно. Він пошукав очима Мирославу, побачив її під стіною, в гурті з іншими дівчатами, помахав рукою. Вона спочатку зашарілася, потім рішуче поправила неслухняну чолку й пішла йому назустріч.
— Потанцюємо, — запропонував Данило і взяв дівчину за руку.
Танець був повільним. Збоку здавалося, що ці двоє просто стоять, обнявшись. Спочатку мовчали, ніби чимось наполохані, а потім Данило запитав:
— Це ж ти в десятому?
Мирослава підвела обличчя, посміхнулася:
— Уже випускниця.
— А тепер?
— Піду вчитися.
— В інститут? — допитувався жартівливо, пригортаючи дівчину.
— Педагогічний, — сміялася Мирослава, а Даню лоскотало у грудях від того сміху й робилося хороше-хороше. Він замовк, боячись, що за розмовою розгубиться оце відчуття несподіваної радості й чогось такого, що не міг зрозуміти в собі.
Танець закінчився, та Данило не відпускав від себе Мирославу, тримав її за руку, чекаючи наступного танцю. За хвилину заграла жвава мелодія, і молодь швидко розділилася на кілька груп, створивши невеличкі кола.
— Може, не треба, — спробувала дівчина зупинити, коли він повів її до найближчого кола.
— Не такий я вже й каліка, — голос юнака прозвучав самовпевнено, і він міцніше стиснув дівочу руку. При перших різких рухах, ніби сигнал тривоги, кілька разів кольнуло у спині, але Дань не прислухався. Із запалом протанцював один танець, другий, а коли гострий біль пронизав усе тіло, спинився, не розуміючи, чому в цю мить у залі стало темно. Боячись упасти, навмання ухопився за когось — то була Мирослава.
— Що таке? — дівчина злякано дивилася у його побіліле обличчя. Потім поклала руку на своє плече й поволі підвела до стіни. Ноги в Даня не слухалися, він заточувався, а збоку здавалося, що йде, пританцьовуючи.
Коли в очах розвиднілося, відчув, що зараз упаде, отут, на очах усієї молоді й Мирослави. Легенько відштовхнув дівчину і, зціпивши зуби, пішов попід стіною до дверей. За ним хотіла йти Мирослава, та він зупинив:
— Не треба, я сам.
У фойє деякий час постояв, прихилившись до стіни й чекаючи, поки біль угамується, але кожна нова хвиля була страшнішою за попередню. Спираючись обома руками на стіну, вийшов і мало не сповз східцями униз.
На стовпі перед клубом горіла велика лампа. У світлі тієї лампи Данило пошукав очима свою палицю і не знайшов. Відчув — іще хвилина, і впаде. Тримаючись за стіну клубу, дійшов до загорожі. Мацаючи руками, шукав штахетини, які б можна було висмикнути. Знайшов, смикнув одну, другу, але перед ним упало кілька метрів тину. Спираючись на вирвані штахетини, намагався відійти подалі від клубу. Насилу проминув кілька хат і опустився на коліна. Непритомніючи, побачив коло себе дивну тінь.
Прокинувся від того, що хтось намагався підняти його із землі.
— Я ж вам казав, — почув докірливий голос Вітька. — Якби не мій Лорд, він би за ніч тут пропав.
— Забери свого вовка, — сердився інший голос, — а то він усіх тут порве.
— Не порве. Лорд, відійди.
Данило в темряві побачив силует вовка, який на когось загрозливо гарчав.
— Хто палицю сховав? — допитувався Вітько. — Ви — свині, хлопці.
— Завтра розберемося, — цього разу почулося наче здалеку. — А зараз давай краще додому віднесемо. Ух, йолки, і важкий чортів циган.
Данило не пам’ятав нічого з того, як опинився у своєму ліжку. Коли розплющив очі, побачив скорботне обличчя Маріуци й лікаря, що тримав його руку в своїй, рахуючи пульс. На столі лежало кілька використаних шприців.
— Очухався, — першим озвався лікар. — Слава Богу. — Повернувся до Маріуци: — Краще його забрати до лікарні, та, якщо є кому доглядати, можна залишити вдома. Ін’єкції робитиме фельдшер, а так… Треба час.
— Хай лежить удома, — схлипнула баба. — Я доглядатиму — я вмію.
Коли від хати від’їхала машина «швидкої допомоги», знову зайшла до кімнати й мовчки сіла на стілець, де кілька хвилин тому сидів лікар. Данило не витримав:
— Прости.
Скорботне обличчя Маріуци стало злим, з очей бризнули сльози:
— Прости, тепер прости… Не вмієш пити, дак гівно їж. Наробив стільки горя і собі, і мені.
Цілий тиждень по тому Дань лежав, втупивши очі у стелю. У свідомості один за одним проходили дні в госпіталі. Хотілося кричати на весь світ від власного безсилля і від того, що сам знищив усе, чого досяг такими нелюдськими зусиллями.
Одного разу почув, як сварилися Марта з Маріуцою.
— Ти нічого не робиш, тільки його няньчиш! — кричала Марта, щоб і Данило чув. — А мені все самій, хоч розірвися!
— Не розірвешся, — тихо озивалася Маріуца. — То твої діти й чоловік.
— Ага, мої, всі мої, а твій лише отой виродок, що під себе гидить!
Маріуца лайнулася по-циганськи, і щось за дверима гупнуло — упало. Потім у хаті стало зовсім тихо, тільки на стіні цокав старий металевий годинник.
Приходив Мареля. Спочатку говорили мало. Вітько розповідав про роботу, а коли до кімнати заходила Маріуца, винувато замовкав і намагався швидше піти. Інколи з ним приходив і вовк, але Вітько залишав його у дворі, прив’язавши до хвірточки.
— Лорд нікого не зачепить, — кожного разу пояснював
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Смарагд», після закриття браузера.