Читати книгу - "Смарагд"

118
0

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Добавити в закладку:

Добавити
1 ... 31 32 33 ... 69
Перейти на сторінку:
Маріуці, — тільки краще не підходьте до нього.

Маріуца на те мовчала, піджавши губи й не приховуючи від хлопця, що сердиться на нього. Але ніхто не бачив, як віддалік подовгу дивилася на вовка і щось думала. Одного разу якийсь час її не було видно, а коли зайшла до кімнати, сказала Марелі:

— Забери його сюди, а то ще когось порве.

— Не порве, — спробував заперечити хлопець, однак Маріуца наполягла:

— Забери.

Данило зрадів несподіваному товаришу, що врятував йому життя.

— Привіт, сірий брате! — вигукнув радісно.

Лорд спочатку постояв біля дверей, потім підійшов і сів біля самого ліжка. Данило несміливо простягнув руку, щоб погладити.

— Не бійся, — підбадьорив Вітько. — Лорд ніколи не зачепить дитини й немічного.

Данило торкнувся пальцями шерсті, а тоді поклав долоню Лорду на загривок. Гладив і відчував, що вовку це подобається.

— Ти його завжди бери з собою, — попросила Маріуца, коли Вітько вийшов із хати на подвір’я.

Лорд, здавалося, не тільки звик, а й полюбив Данила. Кожного разу біг до нього, передніми лапами ставав на ліжко й намагався лизнути в обличчя. Дань відвертався і голосно сміявся. А потім розмовляв із Вітьком і лагідно пестив голову тварини.

Маріуци в такі хвилини у кімнаті не було, та одного разу вона зайшла і попросила Вітька:

— Поможи мені роздягнути його й перевернути на живіт.

— Нащо? — вихопилося разом у хлопців.

— Не питайте, а робіть, що кажу. Спробуємо, може, й вийде, — і почала обережно знімати з Данила сорочку.

Коли роздягнули й перевернули на живіт, подивилася на посічену осколками спину і вже вкотре з болем вимовила:

— Наче решето. — Потім уважно глянула на вовка, який сидів неподалік і спостерігав за ними. — Аби, Вітьку, ти якось наказав йому чи попросив, щоб він полизав Данилові спину.

— Ага, — смикнувся Дань, — іще чого…

— А ти лежи, — розсердилася Маріуца, — тебе вже не питають…

Кілька разів Лорд слухняно заскакував на ліжко, топтався по Данилові, той стогнав, але нічого не виходило. Спину змазали смальцем із дрібними шматочками м’яса. І коли вже Вітько стомився повчати, вовк сам сплигнув і почав лизати оголене тіло. У кімнаті всі мовчки спостерігали, як він обережно вилизував іще червоні рубці.

— Хороший мій, — обізвалася до вовка Маріуца, коли звір сплигнув із ліжка на підлогу. Швидко вийшла з кімнати, а потім зайшла і поставила перед Лордом миску з добрим шматком вареного м’яса. — Їж, голубчику, їж, наш розумнику. Я колись давно чула, що собаки болячки вилизують. Де його тут знайти такого розумного. А вовк не згірш. Ото я й подумала, — пояснювала Вітькові, коли перевертали й одягали Данила, — поможеться чи не поможеться, а не нашкодить. Як тобі? — запитала в онука, накриваючи його ковдрою.

— Холодно, — промовив той незадоволено. — Знайшла на кому експерименти проводити. Наче кінь потоптався по спині.

— Не вередуй, а станеш на ноги, бабі спасибі скажеш і ось оцьому звіру, — легенько торкнулася вовка.

Вітько приходив по кілька разів на тиждень і приводив Лорда, який слухняно вилизував Данилові спину, потім з’їдав м’ясо, приготовлене Маріуцою заздалегідь. Полегшення наступило нескоро. І знову, як у госпіталі, Данило обнімав за плечі Вітька й Маріуцу й заново вчився ходити.

Часто думав про Мирославу. Хотілося її побачити, хоча б іще раз обняти й пригорнути. Ну, хоча б один раз. Він же ще ніколи не любив. Тільки мріяв і зовсім не знав, що воно таке — справжня любов. Та ще й перша. «І, може, остання», — колупався голкою у вишивці, а здавалося, немов колупається у своєму серці. Вимріяне кохання заполонило усе єство. Але реальність, наче голка-циганка, колола у свідомість — і так боляче, що не знав, куди подітися від тих думок. Не так удень, як уночі карався дівочими очима. Бо вони зринали в темряві раз у раз і додавали муки. Мріяв про її губи, про всю до крапельки. Чекав і боявся, що вона прийде.

Мирослава прийшла саме тоді, коли він сидів у ліжку й мережив неслухняні хрестики. Розгубився і не знав, куди подіти свої руки й вишивку. Дівчина обережно взяла у нього тканину й голку, віднесла на стіл. Чекала, що Дань запросить її сісти — он і стілець біля самого ліжка. Але юнак не запрошував, дивився й мовчав, наче не міг надивитися.

— Як ти? — запитала винувато й підійшла трохи ближче.

— Уже нічого. Та ти сідай, — нарешті спохопився Данило й нараз відчув, що соромиться не тільки своєї немочі, а й тих думок, якими жив стільки часу. Присутність Мирослави бентежила, і він не знав, куди подітися від почуттів, які змусили серце скажено бухкати.

Обоє мовчали, бо й дівчина соромилася, але не кволого Данила, а того, що сама прийшла у цю хату. Нехай і провідати хворого хлопця, та ж не просто хлопця. Боялася признатися навіть собі, як світ змінився навколо після зустрічі з Данилом. Скільки разів проходила цією вулицею, аби побачити хоча б тінь його у вікні. А тепер ось не втрималася і зайшла, а там — нехай що буде.

— Як інститут? — юнак першим порушив мовчанку. — Скоро поїдеш?

— Поїду, — посміхнулася, і та посмішка залоскотала Данилові в серці, — а провалюся на іспитах, то назад приїду.

— Не провалишся, — промовив Дань чомусь упевнено, — і більше сюди не повернешся. — Не помітив, що останнє промовив із тугою і що в очах Мирослави спочатку промайнула радість, а потім — недовіра.

— Там ти знаєш? — озвалася ніяково. — Таких бажаючих, як я, хоч греблю гати.

— Таких, як ти, більше немає, — вихопилося в Даня, і він спалахнув, став схожий на квітку, що цвіла на полотні. Дівчина теж збентежилася, і знову обоє замовкли.

Коли Маріуца обережно просунула голову в двері, то побачила, як на їхніх обличчях, мов на білому аркуші, проступали усі почуття. Тихенько відступила назад і так само тихенько пішла в іншу кімнату.

— Хочеш, я тобі якусь книжку принесу? — Мирослава переборола збентеження і глянула на Данила. — У мене вдома багато.

Та він дивився на неї і не відповідав. Серце вистукувало: «Принеси, принеси. Прийди…» Але свідомість жорстоко тицьнула в реальність, мов у велике дзеркало, де побачив себе — скаліченого й безсилого навіть устати із цього ліжка без сторонньої допомоги.

— Не треба, — промовив непривітно. — Я не люблю книжок.

— А що ти любиш? — карі очі, широко розкриті йому назустріч, усміхаються і мовби просять не кривдити.

«Тебе люблю», — відповів подумки. Але вголос промовив:

— Лікарі кажуть, що я не буду ходити. Кажуть, що мені потрібен спокій, щоб зайве ніхто не турбував, — збрехав і відчув,

1 ... 31 32 33 ... 69
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Смарагд», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Смарагд"