Читати книгу - "Чоловіки, що ненавидять жінок"

Чуми манжетку, поклала її перед собою на стіл і почала роздивлятися, прикусивши губу і роздумуючи. Йшла вже дванадцята година ночі, і, крім неї, на всьому поверсі нікого не було. Їй раптом стало дуже нудно.

Через деякий час Саландер устала, пройшла в кінець коридору і посмикала двері до кабінету Арманського. Замкнуто. Вона оглянулася. Ймовірність того, що хтось з’явиться в коридорі опівночі другого дня Різдва, була практично рівна нулю. Саландер відімкнула двері нелегальною копією головного ключа підприємства, якою передбачливо обзавелася кількома роками раніше.

У просторому кабінеті Арманського крім письмового столу і крісел для відвідувачів у кутку стояв стіл для засідань, розрахований на вісім чоловік. Тут панував бездоганний порядок. Саландер уже давно не порпалася в паперах Арманського, і якщо вже вона все одно в офісі…

Провівши годину біля його письмового столу, вона поповнила свій багаж відомостями про полювання на людину, підозрювану в промисловому шпигунстві, про те, хто з її колег під прикриттям упровадився на підприємство, де орудувала банда злодіїв, а також про вжиті в суворій таємниці заходи щодо захисту клієнтки, яка побоювалася, що її дітей може викрасти їхній батько.

Під кінець Саландер акуратно повернула всі папери на місця, замкнула двері кабінету і подалася пішки додому на Лундаґатан. День було прожито недарма.

Мікаель Блумквіст знову заперечливо похитав головою. Хенрік Ванґер сидів за письмовим столом і спокійно спостерігав за ним, ніби заздалегідь підготувався до будь-яких заперечень.

— Я не знаю, чи доберемося ми коли-небудь до правди, але не хочу померти, не зробивши останньої спроби, — сказав старий. — Я хочу найняти вас просто для того, щоб востаннє вивчити весь наявний матеріал.

— Це очевидне безумство, — зробив висновок Мікаель.

— Чому безумство?

— Я вислухав достатньо. Хенріку, мені зрозуміле ваше горе, але я повинен бути з вами чесний. Те, про що ви мене просите, це марна трата часу і грошей. Ви хочете, щоб я якимсь чарівним чином розгадав загадку, над якою роками билися кримінальна поліція і професійні слідчі, що мали куди більші можливості. Ви просите мене розкрити злочин, скоєний майже сорок років тому. Як же я можу це зробити?

— Ми не обговорили ваш гонорар, — сказав Хенрік Ванґер.

— У цьому немає потреби.

— Якщо ви відмовитеся, змусити вас я не зможу. Але послухайте, що я пропоную. Дірк Фруде вже склав контракт. Ми можемо обговорити деталі, але контракт простий, і там бракує тільки вашого підпису.

— Хенріку, це безглуздо. Я не можу розгадати загадку зникнення Харієт.

— Згідно з контрактом, від вас цього не вимагається. Я хочу лише, щоб ви доклали максимум зусиль. Якщо у вас не вийде, значить, така воля Господня або — якщо ви в Нього не вірите — доля.

Мікаель зітхнув. Він почував себе все більш незатишно і хотів скоріше завершити свій візит у Хедебю, але все-таки поступився:

— Розповідайте.

— Я хочу, щоб ви протягом року жили і працювали тут, у Хедебю. Я хочу, щоб ви вивчили всі матеріали щодо зникнення Харієт, папір за папером, проглянули все свіжим оком. Я хочу, щоб ви ставили під сумнів усі раніше зроблені висновки, як і повинен журналіст, що працює над справою. Я хочу, щоб ви шукали проґавлене мною, поліцією та іншими людьми, які вели розслідування.

— Ви просите мене закинути життя і кар’єру, щоб рік марнувати час.

Хенрік Ванґер несподівано посміхнувся.

— Що ж до вашої кар’єри, то ви, очевидно, погодитеся, що наразі не найкращий її період.

Мікаель не знайшовся, що відповісти.

— Я хочу купити рік вашого життя і вашої роботи. Зарплата буде вища, ніж ви коли-небудь розраховували отримати. Я платитиму вам двісті тисяч крон на місяць, тобто ви отримаєте два мільйони чотириста тисяч крон, якщо погодитеся і залишитеся на цілий рік.

Мікаель втратив мову.

— Ніяких ілюзій я не будую. Я знаю, що шанси на успіх мінімальні, але якщо вам, всупереч сподіванням, удасться розгадати загадку, вас чекає бонус — подвійна винагорода, тобто чотири мільйони вісімсот тисяч крон. Давайте не будемо дріб’язковими і округлимо до п’яти мільйонів.

Хенрік Ванґер відкинувся на спинку крісла і схилив голову набік.

— Я можу пересилати гроші на будь-який указаний вами банківський рахунок у будь-якій точці світу. Ви можете також отримувати гроші готівкою, в сумці, і самі вирішувати, чи вносити їх до податкової декларації.

— Це безумство, — видавив із себе Мікаель.

— Чому ж? — спокійно спитав Хенрік Ванґер. — Мені за вісімдесят, і я як і раніше при доброму розумі. У мене величезний особистий капітал, яким я розпоряджаюся на свій розсуд. Дітей у мене немає, так само як і немає ані найменшого бажання дарувати гроші родичам, яких я ненавиджу. У мене складений заповіт; більшу частину коштів я подарую Всесвітньому фонду дикої природи. Декілька близьких мені людей отримають солідні суми — зокрема, Анна, що живе тут.

Мікаель Блумквіст похитав головою.

— Постарайтеся мене зрозуміти. Я старий і скоро помру. Є тільки одна річ у світі, яка мені потрібна, — відповідь на питання, що мучить мене вже майже чотири десятиліття. Я не певен, що зможу її отримати, але в мене досить особистих засобів, щоб зробити останню спробу. Що ж дивного, якщо я хочу витратити частину свого статку в ім’я такої мети? Це мій обов’язок перед Харієт. І перед самим собою.

— Ви збираєтеся заплатити кілька мільйонів крон ні за що. Мені треба тільки підписати контракт, а потім я зможу байдикувати цілий рік.

— Байдикувати ви не станете. Навпаки — ви працюватимете так, як ніколи в житті не працювали.

— Чому ви так у цьому впевнені?

— Тому що я можу запропонувати вам дещо таке, чого вам не купити за гроші, але хочеться найбільше на світі.

— Що ж це може бути?

Очі Хенріка Ванґера звузилися:

— Я можу здати вам Ханса Еріка Веннерстрьома. Можу довести, що він шахрай. Адже він тридцять п’ять років тому починав свою кар’єру в мене, і я можу піднести вам на тарелі його голову. Розгадайте загадку, і зі своєї поразки в суді ви зможете зробити головний репортаж року.

Розділ 07

П'ятниця, 3 січня

Еріка поставила філіжанку з-під кави на стіл і обернулася до Мікаеля спиною. Вона стояла біля вікна в його квартирі і дивилася на панораму Старого міста. Була дев’ята ранку третього січня. Після новорічних свят увесь сніг змило дощем.

— Мені завжди подобався цей краєвид, — сказала вона. — Задля такої квартири я могла б покинути Сальтшебаден.

— У тебе є ключі. Будь ласка, переїзди сюди зі свого привілейованого району, — відгукнувся Мікаель.

Він закрив валізу і