Читати книгу - "Великий Мольн"

повідомляв, що збирається тепер робити. В мене склалося враження, що він рве зі мною, як рвав з усім своїм минулим, бо пригода його вже скінчилася. І справді, я кілька разів писав йому, але він не відповів. Лише надіслав кілька вітальних слів, коли я одержав атестат. У вересні я довідався від одного з шкільних товаришів, що Мольн приїхав на вакації до матері в Ла-Ферте-д'Анжійон. Але того року мій дядько Флорантен запросив нас перебути літо в нього, у В'є-Нансеї. Тож я так і не зміг побачитися з Мольном, який невдовзі повернувся до Парижа.

На початку навчального року, точніше, наприкінці листопада, коли я з неабиякою наполегливістю почав готуватися до іспитів на вчительський диплом, сподіваючись наступного року одержати його, проминувши Нормальну школу в Буржі. надійшов іще один лист від Огюстена, останній з трьох,

«Я й далі ходжу під цим вікном, — писав він. — Усе сподіваюсь, безглуздо, без будь-якої надії. У холодні осінні недільні вечори я не можу зважитись повернутися до своєї кімнати, зачинити віконниці, не побувавши ще раз там, на похмурій вулиці.

Я схожий на ту причинну із Сент-Агата, яка щохвилини виходила на ґанок і дивилася з-під долоні в бік Ла-Гара, чи не повертається її покійний син.

Я сиджу на лаві, тремчу від холоду й уявляю собі, як хтось зараз підійде й лагідно візьме за руку… Я повернусь. Це буде вона. «Я трохи затрималась», — скаже вона просто. І моє горе, моя печаль одразу розвіються. Ми входимо до нашого дому. Її шубка запушена памороззю, вуалетка промокла, вона вносить з собою знадвору присмак туману, вона підходить до вогню, і я бачу її біляве волосся, на якому іскряться сніжинки, бачу її прегарний профіль, її ніжне обличчя, схилене над полум'ям…

На жаль, за шибкою й далі біліє штора. Чи підніме її дівчина із Загубленого Маєтку, якій тепер мені більше нема чого сказати?

Наша пригода скінчилася. Нинішня зима мертва, як могила. Може, тільки смерть дасть нам ключ, дасть нам продовження й закінчення цієї нездійсненної пригоди?

Серель, я колись просив тебе думати про мене. Тепер, навпаки, краще мене забути. Краще було б усе забути.

……………

О. М.»

І знову настала зима, похмура й мертвотна, така не схожа на попередню, сповнену таємничого життя; на майдані біля церкви не було мандрівних акторів, шкільне подвір'я порожніло одразу ж після четвертої години; я лишався в класі сам, і нічого мені не йшло в голову… В лютому, вперше за цю зиму, випав сніг і остаточно поховав наші колишні романтичні пригоди, стер останні сліди, замів усі стежинки. І я намагався, як просив мене Мольн, усе забути.

ЧАСТИНА ТРЕТЯ

Розділ перший

КУПАННЯ

Курити сигарети, змочувати посолодженою цукром водою чуприну, щоб вона кучерявилась, обіймати на дорозі учениць додаткового класу і, сховавшись за огорожу, кричати: «Агов, чепчики!» — дражнячи черниць, що проходять по вулиці, — це було улюбленою розвагою місцевих шалапутів. А втім, такі шалапути цілком можуть виправитися й у двадцять років стати досить порядними гопаками. Куди гірше, коли в шалапута, незважаючи на його молодість, обличчя вже поблякло й стало якесь підстаркувате, коли він паплюжить дружин своїх сусідів, коли він, бажаючи насмішити товаришів, плете нісенітниці про Жільбертіну Поклен. А втім, може, й ці шалапути не безнадійні…

Саме такий був Жасмен Делаж. З незрозумілих причин, але явно без жодного наміру складати іспити, він знову пішов до школи в старший клас, хоч усім дуже хотілося, аби там його ноги більше не було. Час від часу Делаж учився в свого дядька Дюма ремесла тинькаря. І незабаром цей Жасмен Делаж разом із Бужардоном та ще одним досить славним хлопцем, сином помічника вчителя, на прізвище Дені, стали моїми єдиними друзями з усіх старшокласників, і тільки тому, що вони були «з часів Мольна».

Втім, Делаж щиро прагнув дружити зі мною. Колись він був ворогом Великого Мольна, а тепер хотів посісти в школі його місце і, певне, навіть шкодував, що свого часу не був його соратником. Делаж не був таким тугодумом, як Бужардон, тому, здається мені, він відчув, скільки незвичного вніс у наше життя Мольн. І я часто чув, як він повторював: «Ось і Великий Мольн це казав…», або: «А Великий Мольн сказав…»

Крім того, що Жасмен був старший за нас, цей підстаркуватий підліток мав іще декілька цінних можливостей для розваг, що надавали йому перевагу над нами: в нього був волохатий білий собака-покруч на безглузду кличку Бекалі, який приносив назад камінці, хоч би як далеко ви їх пожбурили, і не виявляв схильності до жодних інших видів спорту; був у нього старенький велосипед, куплений десь випадково; ввечері, після уроків, Жасмен дозволяв нам кататися на ньому, але куди більше йому подобалося катати місцевих дівчат; нарешті найголовніше: Делаж мав сліпого білого віслюка, який давав запрягти себе в будь-який віз.

Власне, віслюк належав Дюма, але той завжди давав його Жасменові, коли влітку ми йшли купатися на річку Шер. У такі дні Жасменова мати давала нам пляшку лимонаду, ми клали її під сидіння разом з купальними штанами і гуртом з семи-десяти душ, в супроводі пана Сере ля, вирушали до річки — хто пішки, хто вилізши на запряженого віслюком воза, якого біля Шеру, де дорога ставала непроїжджою, ми залишали на фермі Гранфона.

Одна з таких прогулянок вкарбувалася мені в пам'ять: Жасменів віслюк віз на Шер наші купальні штани, всякі інші манатки, лимонад і пана Сереля, а ми йшли пішки. Був серпень. Ми щойно склали іспити. Нас пойняло почуття свободи, нам здавалося, що все літо, все щастя на світі тепер належить тільки нам; цього прекрасного полудня — а було це в четвер — ми йшли по дорозі й на повен голос, хто як умів, співали веселих пісень.

Тільки одна тінь затьмарила цю чарівну картину. Ми помітили, що попереду нас іде Жільберта Поклен. Вона була в не дуже довгій спідничці й у високих черевичках, мала стрункий стан і невинно-задерикувату постать дівчинки-підлітка, яка стає дівчиною. Вона звернула на путівець, очевидно, її послали по молоко. Маленький Коффен запропонував Жасменові піти слідом за нею.

— Це не вперше я її поцілую, — відповів той.

І він став плести всякі нісенітниці про Жільберту та її подруг, а весь наш гурт з хлоп'ячих пустощів звернув на путівець, залишивши пана Сереля самого їхати на возі. Але незабаром нам