Читати книгу - "Переспівниця"

У їхньому виконанні вона була ще чарівніша. Тепер, коли я знала, що мене знімають, просто стояла й намагалася не рухатись, аж поки Кресида не вигукнула:

— Знято!

До мене підійшов Плутарх, на його обличчі цвіла усмішка.

— І звідки в тобі це? Жоден сценарій не дав би кращого результату, — він обняв мене і, голосно прицмокнувши, поцілував у маківку. — Ти просто золото!

— Я робила це не на камеру, — мовила я.

— Нам неймовірно пощастило, що камери були ввімкнені, — мовив він. — Гаразд, друзі, повертаємося в місто!

Ми пленталися назад лісом, і тільки-но опинилися біля валуна, наші з Гейлом голови повернулися в одному напрямку, так ніби ми пара хортів, які занюхали дичину. Помітивши це, Кресида запитала, що там, у тому напрямку. Ми водночас зізналися, що колись там було наше місце зустрічі. Вона наполягла, що хоче поглянути на нього зблизька, і не здалася навіть після того, як ми почали всіх переконувати, що в ньому немає нічого особливого.

«Нічого особливого, просто це єдине місце, де я була щаслива», — подумала я.

Наш скелястий виступ понад долиною. Можливо, зелені зараз було менше, ніж зазвичай, але кущі просто таки вгиналися під вагою ожини. Саме на цьому місці ми з Гейлом зустрічалися, а тоді полювали і розставляли пастки, рибалили і збирали ягоди, блукали разом лісами, ділилися думками й наповнювали наші торби здобиччю. Так ми виживали й отримували поживу для розуму. І допомагали в цьому одне одному.

Вже немає Округу 12, а отже, немає звідки втікати, немає миротворців — немає кого дурити, немає голодних ротів — немає кого годувати. Капітолій забрав усе, а тепер я ще й можу втратити Гейла. Та доцентрова сила, яка роками тримала нас разом, поволі слабнула. Між нами пролягли чорні смуги. Як могло таке статися, що тепер, коли Округ 12 зруйновано вщент, ми такі злі одне на одного, що навіть не балакаємо?

Гейл збрехав мені, і я не змогла з цим змиритися, хоча він і стверджував, що діяв у моїх інтересах. Однак його вибачення звучали справді щиро. А я не прийняла їх, жбурнула просто йому в обличчя, та ще й подбала про те, щоб ужалити якнайболючіше. Що з нами діється? Чому ми завжди сваримося? Я зовсім заплуталася, але щось підказувало мені, що проблема в мені, в моїх діях і вчинках. Невже мені й справді так хочеться порвати з Гейлом?

Мої пальці несвідомо зірвали ягідку ожини. Я обережно затиснула ягоду між великим і вказівним пальцем. І зненацька різко розвернулася й кинула ягоду Гейлу.

— І нехай везіння... — почала я, підкидаючи ягоду високо, щоб він мав достатньо часу, аби вирішити, прийняти її чи ні.

Погляд Гейла зупинився на мені, а не на ягоді, однак в останню мить Гейл розтулив рота і таки зловив ягоду. Розжував її, ковтнув і після довгої паузи закінчив фразу:

— ...завжди буде на твоєму боці.

Він таки сказав це!

Кресида всадовила нас у затишній місцині поміж каміння — там було так тісно, що ми не могли не торкатися плечима, — і попросила, щоб ми розповіли про полювання. Що тягнуло нас у ліс, де ми зустрічалися, як полювали. Вона просила, щоб ми розповіли про улюблені моменти. Ми трохи відтанули, почали сміятися, згадавши про свої халепи — з бджолами, і дикими собаками, і скунсом. Коли розмова повернула в інше русло й Кресида запитала, що ми відчували в Окрузі 8, цілячи замість здобичі у винищувачі, я одразу ж замовкла. А Гейл відповів коротко:

— Давно пора було.

Поки ми допленталися до площі, день поступово переріс у вечір. Я відвела Кресиду до того місця, де колись була пекарня, а тепер валялася купка кругляка, і попросила дещо зафільмувати. Я була абсолютно виснажена, але знайшла в собі сили:

— Піто, ось твоя домівка. З часу бомбардування ніхто не чув нічого про твою родину. Округу 12 більше не існує. А ти закликаєш до перемир’я? — я подивилася в порожнечу. — Тут уже ніхто тебе не почує.

Коли ми зупинилися біля покрученого металу, який колись був шибеницею, Кресида запитала, чи нас колись піддавали катуванням. У відповідь Гейл мовчки скинув сорочку й обернувся до камери спиною. Я глянула на довгі шрами — і знову почула хльоскання батога, побачила закривавленого, непритомного Гейла, який безвільно повис на ганебному стовпі, припнутий за зап’ястя...

— Я більше не можу, — сказала я. — Зустрінемось у Поселенні Переможців. Хочу взяти дещо... для матері.

Не знаю, як я дісталася Поселення, бо отямилася, вже сидячи на підлозі в кухні й риючись у шафках. Я з педантичною точністю поскладала в коробку керамічні пляшечки й горнятка, розділяючи їх чистою ватою, щоб не побилися. Деякі загорнула в оберемки засушених квітів.

Раптом я згадала про троянду. Чи була вона справжньою? Якщо так, значить, вона досі там? Я опиралася спокусі збігати нагору й перевірити. Якщо вона там, то я знову злякаюся. Отож я взялася далі пакувати пляшечки.

Коли шафки нарешті спорожніли, я підвелася — й побачила, що на кухні нізвідки матеріалізувався Гейл. Він ходив беззвучно, немов злодій. Нахилився над столом, упершись пальцями в дерев’яну стільницю. Я поставила коробку між нами.

— Пам’ятаєш? — запитав він. — Саме тут ти мене поцілувала.

А я-бо гадала, що доза морфлію, яку мама вколола Гейлу після того, як його відшмагали батогом, стерла цю сцену з його пам’яті.

— Я думала, ти забув, — сказала я.

— Хіба що по смерті. А може, і тоді не забуду, — сказав він. — Можливо, я як той повішеник із твоєї пісні. Досі чекаю на відповідь...

Я ніколи не бачила, щоб Гейл плакав, але зараз на його очах застигли сльози. Щоб стримати їх, я нахилилася вперед і притиснулася вустами до його губ, відчуваючи смак жаги, попелу та страждання. Несподіваний присмак, як на такий ніжний поцілунок. Гейл відсторонився перший і криво посміхнувся.

— Я знав, що ти мене поцілуєш.

— Звідки? — мовила я. Бо я й сама не підозрювала, що зроблю це.

— Тому що я страждаю, — сказав він. — Тільки в такі миті я можу привернути твою увагу... — Гейл підняв коробку. — Не хвилюйся, Катніс. Я переживу.

І він вийшов, ще я не встигла нічого сказати.

Я надто втомилася, щоб міркувати над його останнім обвинуваченням. Під час короткої подорожі в Округ 13