Читати книгу - "Доба. Сповідь молодого «бандерівця»"

в оренду приміщення, тобто ширилася повним ходом комерційна діяльність, що, зрештою, відповідало нагальності моменту існування у нових капіталістичних умовах. Кажуть, що за цей рік Зарізович на підставну особу вже встиг купити собі будиночок у Баварії і навіть були люди (окрім коханки Обаринської), що бували там і описували внутрішнє оздоблення («чисто баварський фолькіше стайл, навіть Геббельсиком чи Герінгиком попахує»). Отакі то справи, панове, а ви кажете соціальні виплати скорочуються…

До речі, я забув сказати одну важливу річ, адже пан Мутний, якому я присвятив стільки рядків, не тільки за вдачею, але й за всіма антропоморфними характеристиками теж був євреєм. Ну от, знову тицьнуть у мене пальцем «мисливці за українськими юдофобами» і скажуть: «Ну хіба не націоналістична почвара цей Орест Лютий?» Але що ж робити, коли довкола заправляють самі євреї? Хіба просто не вживати це слово? Або слово «євреї» замінити на якийсь безневинніший ентомологічний чи флористичний термін типу «коник-стрибунець» чи «авокадо». І що вам — легше від того стане, коли я пана Мутного називатиму не «євреєм», а «авокадо»? Отож бо!

Проте повернімося до простого українця (але щоб не було образливо українофобам — хохла), який тільки-но вибрався з метро і щодуху чкурить на роботу в театр, засовуючи у сумку свіже число часопису «Четвер» із геніальним оповіданням Юрія Винничука «Ги-ги-и». А тому пропоную перейти до іншої глави, яка, сподіваюся, буде не менш цікавою за попередню!

Глава друга

ПРО ГОМОСЕКСУАЛІСТІВ

Я вскочив у фойє службового входу десь хвилин за п'ять до одинадцятої. За звичкою рушивши у бік гардероба, я згадав, що віднедавна акторський гардероб не працює, бо його забирають під буфет-ресторан. З цього приводу театром гуляли жарти, буцім старий вислів Станіславського «театр починається з вішалки» можна вважати неактуальним, бо незабаром «Зарізович унд компанія» доведе всьому світові, що «театр починається з ресторану». Розвернувшись в протилежний бік, я запопадливо випорпав з кишені недавно видану перепустку, махнув нею перед набиченим обличчям нової вахтерки і, роздаючи навсібіч вранішні привіти колегам, побіг довгим коридором до гримерки.

У гримерці о цій вранішній порі було велелюдно. На вісім столиків припадало десять осіб, з них половина зовсім молодих акторів-студійців, яких взяли на роботу з четвертого курсу інституту.

«А що, аванс сьогодні буде?» — ось головне питання, яке активно обговорювали мої колеги, перевдягаючись. Хтось, володіючи достовірною інформацією, стверджував, що буцім вже побував у бухгалтерії і впевнився у тому, що гроші завезли. Хтось казав зовсім протилежне.

Чесно скажу, для всіх, не виключаючи мене, це питання було вкрай актуальне. На той час зарплата актора за другою категорією тарифної сітки, до якої я належав, складала десь три з половиною тисячі купоно-карбованців. А що долар коштував триста карбованців, то й виходило, що я отримував у листопаді 1993 року близько дванадцяти доларів. Враховуючи, що батон тоді коштував двадцять карбованців, літр молока — двадцять п'ять, пляшка горілки — від двохсот п'ятдесяти до трьохсот, кіло картоплі — двадцять, а кіло м'яса — як десять кіл картоплі, то прохарчуватися на ті гроші, якщо сильно не бухати, ще так сяк було можна. До того ж я у школі заробляв ще тисячі півтори, дружина отримувала на дитину невеличку дотацію, то й виходило у нас тисяч так до шести — доларів двадцять на місяць! З жиру не казилися, але на їжу й квартплату вистачало, та й ще батьки допомагали… Проте жили, як кажуть, від авансу до платні.

Аванс видавали 15 числа кожного місяця. І хоч сьогодні було лише 13-те, проте п'ятниця, інколи траплялися такі дива, що гроші видавали напередодні вихідних. Питання було тим гостріше, що останнім часом гроші раз у раз затримували й напередодні виплат нервова напруга в театрі зростала в рази. Адже стояло питання виживання: знову переходити на хліб та гречку чи можна собі дозволити щось більш скоромне?

— Та я сам бачив, як у касу занесли гроші! — напинаючи репетиційні рейтузи, кричав молодий студієць (їм теж виплачували якісь копійки). — Не вірите, підіть подивіться чи спитайте в бухгалтерів…

— Ага, так вони тобі й скажуть! — вигукував хтось, одягаючи через голову сорочку-апаш. — Пам'ятаєте, як минулого разу було: теж спершу сказали, що гроші завезли, а потім аванс аж у зарплату дали…

— Гроші тоді були, я точно знаю… тільки ж бачите, що з доларом коїться? Ще місяць назад він був сто п'ятдесят, а тепер вже майже триста. Уявіть, які відсотки можна отримати, якщо мати готівку. За місяць підйом удвоє? От вони наші грошики й прокручують!!!

Усі сперечалися, кричали, висували різні версії й тільки одна людина, забившись у кут старого дивана, що стояв посередині гримерки, сиділа, підтягнувши ноги до підборіддя, і мовчки зосереджено дивилася у вікно. Це був Діма Марченко, «наш домашній підарок», як позаочі ми його ласкаво називали.

Діма Марченко вчився на паралельному курсі зі мною і наявно своєї гомосексуальної орієнтації не виказував. Проте всі знали, що він злигався (а можна сказати й «злягався», о велика українська мова!) з гомосексуалістами, але закривали на це очі, бо Діма був людиною доброю, лагідною і в чомусь наївною, а головне, беззлобною, що давало йому можливість мирно співіснувати на одній території із суто чоловічою компанією, яка підібралася в гримерці. Він мав веселу, ненав'язливу вдачу, був не без здібностей, але останнім часом якось несподівано для всіх почав отримувати головні ролі й заміняв у виставах провідних артистів. Таланту грати так, як вони, йому вочевидь бракувало, проте головний режисер його вперто «просував у дамки» і причиною був гомосексуальний зв'язок Дімочки із Мутним, принаймні такі чутки ширились театром, а диму ж без вогню не буває, самі знаєте.

— Що сталося, Дімчику? — запитав я його, коли гамірне кубло акторів-студійців розбіглося, і ми залишилися у гримерці сам на сам.

— Пиздець! — сказав він, закриваючи обличчя долонями. — Вони мене вб'ють!

Він кілька разів повторив цю загадкову фразу, а я дивився на нього й думав, що ніколи ще не бачив Діму в такому розпачі. Мало дійсно трапитися щось серйозне, щоб довести до відчаю цього веселого і в чомусь легковажного «парєнька».

— Що трапилося? — якомога більш довірливо спробував я пробитися до нього, але він захитав головою, обтер обличчя й запитав:

— Котра година?

— П'ять хвилин на дванадцяту.

— Ну, то треба йти! — видихнув він, піднімаючись із дивана, і ми попензлювали до великого репетиційного залу, де зазвичай відбувалися читання п'єс.

… Ну, про євреїв я вже розказав. Але, якщо спитаєте мене напряму, чи