Читати книгу - "Троє в одному човні (як не рахувати собаки) [збірка]"

яйця на сковороду, а не собі на штани чи в рукав. Але він усе ж спромігся вилити з півдесятка й на сковороду, а потім присів навпочіпки перед спиртівкою й почав терзати їх виделкою.

То була нелегка робота — принаймні так здавалося нам із Джорджем. Нахиляючись над сковородою, Гарріс неодмінно обпікався, пускав усе з рук і починав танцювати навколо спиртівки, стріпуючи пальцями й лаючись на всі заставки. Щоразу, коли ми з Джорджем озирались на нього, він виконував цей номер. Ми спершу думали, що це необхідна частина кулінарної процедури.

Доти ми не знали, що таке яєчня-бовтанка, і тепер вирішили, що це якась індіанська або полінезійська тубільна страва, приготування якої за всіма правилами повинне супроводитись ритуальними танцями й заклинаннями. Монтморенсі був підійшов і нюхнув її, але бризки жиру обпекли йому писок, і тоді й він почав танцювати та лаятись. А взагалі мені не часто траплялось бачити таке цікаве видовище. Нам із Джорджем аж шкода було, коли воно скінчилось.

Одначе результат був зовсім не такий блискучий, як Гарріс обіцяв. Хвалитися не було чим. На сковороду попало шестеро яєць, а вийшла з них чайна ложка якогось присмаленого, неапетитного на вигляд місива.

Гарріс заявив, що винна сковорода і що, мабуть, краще б нам було взяти в подорож мілку каструлю і газову плитку. Ми вирішили не готувати більше цієї страви, поки не запасемося вищеназваним кухонним начинням.

Поки ми поснідали, сонце підбилось вище й уже добре пригрівало, а вітер стих, і кращого ранку годі було й бажати. Мало що довкола нас нагадувало про те, що ми живемо в дев’ятнадцятому сторіччі. Дивлячись на осяяну ранковим сонцем Темзу, легко було уявити, ніби сторіччя, які відділяють нас від того вікопомного червневого ранку 1215 року, відсунулись убік і ніби ми, сини англійських йоменів, у одежі з домотканого сукна, з кинджалами при боці, чекаємо тут, щоб побачити, як пишеться та предивна сторінка історії, весь зміст якої аж через чотириста з гаком років витлумачить простим людям такий собі Олівер Кромвель, що вивчить її глибше за всіх.

Стоїть прегарний літній ранок — сонячний, теплий і тихий. Але повітря вже бринить передвістям великого гамору. Король Джон [10] ночував у Данкрофт-Голі, і весь учорашній день у малому містечку Стейнзі лунав брязкіт зброї, лункий цокіт копит по бруку, і покрики командирів, і злісна лайка та брутальні жарти бородатих лучників, алебардників, списників, і чудна мова чужоземних вояків з довгими ратищами.

Над'їжджали гурти барвисто вбраних рицарів і зброєносців, брудних, запорошених з дороги. І цілий вечір боязливі городяни хутенько відчиняли двері, впускаючи гурти вояків, для яких треба було готувати харч і постіль, та ще й найкращі, а ні — то горе домові й усім, хто в ньому, бо в ці буремні часи меч — і позовннк, і суддя, і кат, і за взяте він платить тому, у кого взяв, даруючи йому життя, — якщо така його ласка.

Довкола вогнищ на базарному майдані збирається чимраз більше баронських вояків; вони їдять, і п’ють, і горлають буйних п’яних пісень, і грають у кості, й сваряться — весь вечір, до пізньої ночі. Полум’я кидає химерні тіні на стоси зброї й на самі незграбні постаті вояків. Діти городян підкрадаються до вогнищ і зачудовано дивляться на чужинців, і дебелі сільські дівчата, сміючись, підступають ближче, й перекидаються корчемними жартами з гонористими вояками, такими несхожими на сільських парубків, що стоять, зневажені, осторонь, з безглуздим усміхом на широких цікавих обличчях. А на довколишніх ланах теж тьмяно світять далекі багаття: там табориться загін прибічників котрогось великого феодала, а там чигають, мов причаєні вовки, французькі найманці лукавого короля Джона…

Цілу ніч на коленій темній вулиці стояли вартові, і на всіх довколишніх пагорбах блимали вогні сторожових багать. Та ніч минула, і над прегарною долиною старої Темзи зайнявся ранок великого дня, так тісно пов’язаного з долею ще не народжених поколінь.

Від самого світанку на нижчому з двох островів, трохи вище того місця, де ми стоїмо, лунає гучний гомін і стукіт багатьох сокир. Там ставлять велике шатро, привезене ще звечора, і теслярі збивають довгі лави в багато рядів, а лондонські ремісники вкривають ті лави сукнами, й шовками, й золотою та срібною парчею.

Аж ось дорогою, що в’юниться понад берегом, надходить зі Стейнза десяток дужих алебардників, сміючись і перебалакуючись густими голосами. То баронські люди. Вони зупиняються ярдів за сотню вище нас і чекають, поспиравшись на свою зброю.

Минає година за годиною, і дорогою надходять нові й нові гурти і загони озброєних людей. їхні шоломи й панцери виблискують у скісному промінні вранішнього сонця. І ось уже вся дорога, скільки сягає око, заповнена блискучою крицею та баскими кіньми. Вершники з гучним криком скачуть від загону до загону, прапорці ліниво тріпочуться під теплим вітром, і час від часу лави збройних людей ворушаться, розступаючись на обидва боки, коли якийсь могутній барон на бойовому коні, оточений зброєносцями, проїздить, щоб зайняти належне місце на чолі своїх кріпаків і васалів.

А навпроти, на схилі Купер-Гілу, юрмляться зчудовані селяни й цікаві городяни, що прибігли зі Стейнза, і ніхто з них до ладу не знає, що за диво тут діється, і кожне по-своєму тлумачить велику подію, на яку вони прийшли подивитись. Декотрі кажуть, що з цього має вийти якесь велике добро для народу, але старіші люди з сумнівом хитають головами: вони вже не раз чули такі байки.

А вся річка аж до Стейнза всипана човнами, човниками й маленькими лозяними каючками, обтягненими шкірою, — такі тепер уже виходять з моди, хіба лиш найбідніші люди плавають ними. Дуле і веслярі перегнали чи перетягли всі ті човни через пороги, де колись буде споруджено чепурний Бел-Вірський шлюз, і вони тепер тиснуться якомога ближче, як лиш насміють, до великих критих барок, що стоять напоготові, щоб перевезти короля Джона туди, де чекає його підпису знаменна хартія.

Уже полудень; і ми, й усі люди чекаємо багато годин, і вже пробігла чутка, що спритний Джон знову вислизнув з баронських лабет, утік із Данкрофт-Гола, забравши своїх найманців, і скоро візьметься за діло, що дужче йому до вподоби, ніж підписування хартій вільності свого народу.

Та ні! Цього разу його схопили залізні руки, і марно він пручається та викручується. Ген далеко на шляху знялася хмарка куряви. Та хмарка ближчає, більшає, і все гучнішає тупіт багатьох копит: поміж лавами вояків прокладає собі дорогу блискуча кавалькада пишно вбраних