Читати книгу - "Троє в одному човні (як не рахувати собаки) [збірка]"

феодалів та рицарів. А спереду, й ззаду, і з обох боків їдуть баронські йомени, а в самій середині — король Джон.

Він простує туди, де стоять напоготові барки, і могутні барони виступають із лав назустріч йому. Він вітає їх усмішкою, й сміхом, і ласкавими медовими словами, немовби його запрошено на свято, влаштоване на його честь. Проте, звівшись у стременах, щоб зійти з коня, він кидає квапливий погляд на своїх французьких найманців, вишикуваних за грізними лавами баронських людей, що затисли його.

Може, ще не пізно? Вихопити меча, рубонути вершника, що безтурботно їде поряд, гукнути на своє французьке військо, відчайдушно вдарити на оці не готові до нападу лави — і бунтівні барони пошкодують про той день, коли вони наважились розладнати його плани!

Хтось відважніший, може, ще Й у цю мить зумів би повернути гру на свою користь. Якби це Річард[11], келих свободи, може, ще було б відірвано від уст Англії і вона ще сотню років не спізнала б смаку волі.

Та серце короля Джона холоне перед суворими обличчями англійських воїнів, і рука його падає на повід. Він устає з коня й сходить на передню барку. Барони йдуть слідом за ним, поклавши руки в залізних рукавицях на руків’я мечів, і лунає наказ відпливати.

Важкі, накриті барвистими запонами барки повільно відходять від ранімідського берега, повільно сунуть річкою проти бистрої течії і з негучним скреготом тикаються в берег малого острівця, що від цього дня називатиметься островом Великої Хартії. Король Джон сходить на берег, і ми, затамувавши дух, чекаємо… Аж ось гучний крик розтинає повітря, і ми вже знаємо, що великий наріжний камінь англійського храму вольності міцно ліг на своє місце.

Розділ дванадцятий

Генріх VIII і Лина Болейн. Як незручно перебувати в одному домі з закоханою парою. Скрутні часи для англійського народу. Нічні розшуки мальовничості. Бездомні і безпритульні. Гарріс готується вмерти. З’являється ангел. Вплив несподіваної радості на Гарріса. Легенька вечеря. Обід. Весь світ за баночку гірчиці. Жахливий бій, Мендснгед. Під вітрилом. Трос рибалок. Прокльони.

Я сидів на березі й малював в уяві всі ці картини, коли Джордж спитав, чи я вже відпочив і чи не буду я такий ласкавий помогти перемивати посуд. Отак мене повернуто з днів славного минулого в прозаїчну сучасність із усіма її злигоднями й гріхами, і я, спустившись у човен, вичистив сковороду ломачкою й жмутом трави, а тоді ще й витер мокрою Джорджевою сорочкою.

Ми перебрались на острів Великої Хартії й побачили камінь, на якому нібито було підписано хартію; він стоїть у хатині. А втім, я не можу ручитися, що хартію справді підписано там, а не на другому березі, в Раніміді, як твердить дехто. Сам я, коли вам цікава моя особиста думка, схильний віддавати перевагу популярнішій острівній теорії. Безперечно, якби я був одним з тодішніх баронів, я б наполегливо переконував своїх товаришів привезти короля Джона на острів, де цей слизький тип мав би менше змоги встругнути якусь несподівану штуку.

На території маєтку Енкервік, недалеко від Коси Пікніків, є руїни старовинного монастиря, і поблизу того монастиря, як кажуть, Генріх VIII зустрічався з Анною Болейн[12]. Він зустрічався з нею також коло замку Гівер у Кенті, а крім того й ще десь поблизу Сент-Олбенза. В ті дні жителям Англії, напевне, важенько було знайти місце, де б не милувалась ця легковажна парочка.

Вам коли-небудь траплялося жити в домі, де є двоє закоханих молодят? Це справжня кара. Надумаєте посидіти у вітальні, йдете туди, відчиняєте двері — й чуєте такі звуки, немовби хтось раптом похопився за чимсь, а коли ввійдете, Емілі стоїть біля вікна, глибоко зацікавлена другим боком вулиці, а ваш приятель Джон-Едвард сидить у протилежному кутку, всією душею поринувши в розглядання фотографій чужих родичів.

— О, я й не знав, що тут хтось є! — кажете ви, зупинившись біля дверей.

— Он як? — відказує Емілі холодно, тоном неприхованої недовіри.

Хвильку понудившись, ви озиваєтесь:

— Тут так темно! Чого ви не засвітите світла?

— А я й не помітив, що темно! — відказує Джон-Едвард, а Емілі заявляє, що тато не любить, коли вдень запалюють газ.

Ви їм розповідаєте якісь новини, викладаєте свої думки про ірландську проблему, але все це, очевидно, не цікавить їх. На будь-які ваші слова вони відказують тільки: "А!», «Справді?», «Та невже?», «Так» або «Та що ви!» Порозмовлявши хвилин із десять у та, кому дусі, ви підводитесь і йдете до дверей, а вислизнувши з кімнати, здивовано помічаєте, що двері самі зачинились за вами, хоч ви й не доторкалися до них.

За півгодини вам спадає на думку піти покурити в зимовому саду. Але в єдиному кріслі, що там є, сидить Емілі, а Джон-Едвард, якщо вірити мові його штанів, очевидячки щойно встав з підлоги. Обоє мовчать, але погляди їхні висловлюють усе, що можна сказати в цивілізованому суспільстві. Ви сахаєтесь назад і зачиняєте за собою двері.

Після цього ви боїтесь поткнути ніс у будь-яку кімнату. Походивши трохи сходами вгору та вниз, ви йдете до своєї спальні й сідаєте там. Одначе незабаром вам набридає так сидіти, ви надіваєте капелюх і виходите в сад. Ідете алеєю; минаючи альтанку, зазираєте туди — аж і там сидять, забившись у куток, ці двоє ідіотів. Вони теж помічають вас і, видно, думають, що ви стежите за ними навмисне, на злість.

Відвели б для них окрему кімнату, та й нехай собі милуються там, абощо, — мурмочете ви собі під ніс, вертаєтесь до передпокою, хапаєте свою парасольку й ідете на вулицю.

Отак само, певне, було тоді, коли той легковажний юнак Генріх VIII залицявся до своєї маленької Анни. Коли вони тинялись довкола Віндзора чи Рейзбері, бакін-гемшірці несподівано натикались на них і вигукували: «Ах, ви тут!» Генріх, спаленівши, відказував: «Та я щойно приїхав побачитися з одним чоловіком». А Анна жебоніла: «Ой, яка я рада, що зустріла вас! А я оце тільки що зустріла на дорозі містера Генріха VIII, і нам з ним в один бік іти»,

Бакінгемшірці відходили геть і казали самі собі: «Чи не краще кудись податися звідси, поки вони тут цілуються та милуються. Поїдьмо-но в Кент».

І вирушали до Кенту, але перше, що вони бачили, приїхавши туди, були Генріх з Анною, що отирались біля замку Гівер.

«А, бодай йому! — вигукували бакінгемшірці.— їдьмо звідси. Я вже не можу витримати. Подаймось до Сент-Олбенза абощо, там таке гарне, спокійне місце».

А