Читати книгу - "Гостi на мітлi"

вдивлятися в Михайла Олексійовича якимось дивним поглядом.

— Скажи-но, — запитала вона чомусь одразу охриплим голосом, — скажи, чи не доводишся ти якоюсь ріднею Петрові Кравчуку?

— Що? — луною відгукнувся лікар. — Ах, так… Мого діда справді кликали Петром. І прізвище його дійсно було Кравчук. А ви що — знаєте його?

— Мов дві крапелиночки, — прошепотіла Ядвіга Олізарівна, з невимовним болем і ніжністю дивлячись на спантеличеного лікаря. — Викапаний Петрусь… Ой, що ж це я! Прощайте!

І не встиг ніхто прийти до тями, як її вже не було в хаті.

Першим опам'ятався Михайло Олексійович.

— Та що ж це таке… — невідомо на кого обурився він. — Такий талант, а я… не сказала навіть, де живе…

Він прожогом вилетів на ганок, обвів поглядом подвір'я, виглянув за ворота.

— Ядвіго Олізарівно! — гукнув він.

— О-о-о! — відгукнувся на той поклик колишній вовкодав Буян.

І більше ніхто.

Ядвіга Олізарівна, не добираючи дороги, швидко ішла в напрямку самітної хатини. Вона водночас і плакала, і посміхалася, і лаяла себе.

— Ну, геть-чисто тобі розклеїлася! — жалілася вона невідомо кому. — А ще сердита баба-яга… Ні, це ж треба таке: онук самого Петрика — і руки мені обціловує. Наче святій якійсь… Ось вони, сльози… як в моєму Катриному дитинстві. Та що це я — вони ж зовсім інші. Це сльози радості… Ну навіщо, навіщо я сюди прилетіла, навіщо? А, все одно! Заради одного лише такого дня можна піти геть на все!

Коли Ядвіга Олізарівна увірвалася на подвір'я, Таня саме посипала білим річковим пісочком доріжку від воріт до ганку. Степан з Василем облизували подряпані, побиті молотком пальці.

Кіт Аристарх, вгледівши свою хазяйку в такому стані, вигнув спину горбом і на всяк випадок озирнувся в бік бузинових кущів.

— Що це з тобою? — запитав він. — Ти ж сама на себе не схожа!

— А, все одно! — вигукнула Ядвіга Олізарівна. — Це навіть на краще!

Вона підбігла до Тані, міцно притисла її до себе і, витираючи рукавом сльози, додала:

— Нехай сьогодні і на нашій вулиці буде свято! Повинно, врешті, воно колись прийти й до нас, правильно я кажу, Аристарху? Ет, хлопчики мої любі, ви навіть не уявляєте собі, яке то величезне, неймовірне щастя — бути просто людиною!

— Ой, бабусю, та ти ж мене задушиш! — скрикнула Таня і міцно охопила шию Ядвіги Олізарівни. — Ой, яка ж ти у нас зараз гарна! Коли б то ти лише знала, яка ти у нас гарна!

— Що?

Ядвіга Олізарівна обережно, мов кришталеву вазу, поставила дівчинку на землю.

— Що ти сказала? — недовірливо запитала вона. — Хлопці, я правильно почула?

Степан на знак згоди кивнув головою. Так, Таня казала чистісіньку правду. Перед ними стояла найкрасивіша з бабусь. В усякому разі, в їхніх Горобцях такої ще не було.

А Василь поколупався черевиком в землі, навіщось зафутболив камінець і визнав:

— Хотів би я мати таку бабусю…

— Запізнився, — заперечила Таня. — Ми вже запросили її до себе.

Ядвіга Олізарівна охопила руками дитячі голови.

— Ох, ви, малята мої, — зворушено мовила вона. — Коли б то ви лише знали, скільки радощів доставили мені… Ну, як їм віддячити за все це? — звернулася вона до Аристарха.

Той замислено почухав лапою за вухом.

— Не можу зрозуміти, чому воно так виходить, — обізвався він по паузі. — Зроблять тобі добра, допустимо, на кухоль молока — а тобі обов'язково хочеться розплатитися за десять…

— Кому що, а курці просо, — посміхнулася Ядвіга Олізарівна. — То як же мені віддячити вам за все, що ви мені зробили?

— Ну, що ти, бабуню! — заперечила Таня. — Навіщо нам дякувати? Ми ж просто так допомагали, від чистого серця…

— Воно, виявляється, і в мене ще є, — зауважила Ядвіга Олізарівна. — Ех, так тому й бути!

І баба-яга рішучим кроком попрямувала до хати.

ПОЛЬОТИ НА МІТЛІ

Діти перезирнулися між собою.

— Що з нею? — запитала Таня.

— Здається, вона щось задумала, — висловив здогад Василь. — Але що саме? Ти не знаєш, Аристарху?

— Я знаю стільки ж, скільки й ти, — відказав той.

В цю хвилину баба-яга знову з'явилася на ганку. В її руках тремтіла мітла.

— Ех, так тому й бути! — бадьоро повторила вона. — Ну, хто хоче першим сісти на неї?

— Я! — вихопилося у Василя. — А взагалі… тут Танька повинна бути першою.

— Таня, а не Танька, — поправила його Ядвіга Олізарівна. — Хоча в іншому ти маєш рацію.

Таня з побоюванням простягнула руку до мітли. Звичайнісінька мітла. Дерев'яний держак. Верболозове лозиняччя, що міцно перев'язане нейлоновою, здається, мотузкою. Аж дивно, що вона може літати…

— Але ж… я не знаю, як на неї сідають, — нерішуче боронилася Таня.

— Тут і знати нічого, — відказала баба-яга. — Сідай, як тобі зручно. Можеш навіть лягати на неї. Головне — нічого не бійся… Е-е, ні, за руку, цур, не хапатися! — сміючись, застерегла вона і відійшла на два кроки. — А то, чого доброго, полечу разом з тобою.

— А скільки в ній кінських сил? — поцікавився Василь.

— Для тебе вистачить, — заспокоїв його Аристарх.

Таня обережно присіла на кінець держака і міцно заплющила очі. Вона все чекала, що от-от має трапитися щось страшне.

— Не бійся, дитинко, — підбадьорювала її баба-яга. — Нумо, сміливіше!

Коли Таня наважилася розплющити очі, виявилося, що мітла застигла в метрі над землею. Вона злегка погойдувалася, начебто роздумувала, чи варто їй взагалі летіти, а коли летіти, то в який бік.

Сидіти на мітлі було дуже зручно. Точнісінько, як на широкій лаві, та ще й з спинкою.

«І зовсім не страшно, — подумала Таня. — Можна навіть піднятися трохи вище…»

Тої ж миті мітла слухняно піднялася на півметра.

Таня зробила ще одне коло і озирнулася. Виявляється, вона й не помітила, як злетіла досить таки височенько. Внизу, задерши голови, за нею уважно спостерігали Степан, кіт Аристарх і бабуся. Відтепер Таня навіть в думках називала Ядвігу Олізарівну бабусею. Одному лише Василеві нетерпеливиться. Він тупцює на місці, мов прив'язаний кінь, і погрожує їй кулаком. Либонь, чекання його вже вичерпалося.

Мітла, все так же слухняно виконуючи її команду, опустилася на моріжок перед ганком.

— Ну, як там? — запитав Василь. Таня не встигла й вуст розтулити, як він вже тримався за держак, мов за кінську гриву.

— Пішла-а! — войовниче заволав Василь.

В ту ж мить трапилося несподіване. Мітла, мов наполохана птаха, рвонула з такою швидкістю, ніби її хтось висмикнув з-під Василя. А хлопець так і завмер розчепірою. Лише переводив вражений погляд то на мітлу, що вже губилася в високості, то на те місце, де вона щойно була, то на Аристарха, що, схопившись від сміху за живіт, катався по траві.

— Що це з