Читати книгу - "Трохи пітьми"

себе – це наче приведення всіх частин себе до загальної згоди. Чи до спільного знаменника, Йостеку, якщо вам це милозвучніше.

– Так шо, проводимо сьогодні сеанс чи нє? – ставить Лорна питання руба. – Хто не сцить? Шо скажеш, Гемор?

– Я? Ні, ні. Я в це не вірю.

– А ти, замориш? – питає вона у Жанни. – Давай, не ламайся.

Жанна мнеться, але видно, що Лорні пощастить схилити дівчину.

– Давайте я теж спробую, – вирішую я.

– І я теж хочу, – каже за мною Віка. Алік дивиться на нас і ніби щось оцінює.

– Всім заразом не вийде. Будемо по черзі. Але майте на увазі таку річ. Хоч я буду працювати з кимсь одним, задіяними виявляться всі. Навіть ви, Йостеку. Шкода, правда, що ці слова ви зрозумієте лише в кінці. Проте доводжу це до вашого відома, друзі, щоби всі були готові до несподіванок.

Жанна зразу знебарвлюється, а Віка питає:

– А які можуть бути несподіванки? Алік бере у руки Вікину долоню й каже:

– Несподіванки можуть бути всякі, лапко. Наприклад, зрине на поверхню болючий спогад. Чи навіть цілий пласт спогадів. Або хтось із присутніх зрозуміє щось дуже важливе…, і на цьому фоні вирішить укошкати інших – за їхню, пробачте, туподоходячість. Між іншим, часто буває й таке, що зовнішній світ теж стає задіяним у сеанс. Тоді він своїми впливами доповнює наші внутрішні процеси. Зрештою, ще ж нічого не сталося.

Лорна іронічно гмикає. Алік продовжує:

– Неприємності можуть бути хіба тоді, коли людина перестане співпрацювати із силами, яким я вас представлю. Якщо людина повністю довіриться їм, відпустить себе, то все зайве й чужорідне, що сиділо в ній, вийде на чисту воду і зникне. Головне – повна, виняткова довіра до всього, що буде відбуватися. І не тільки зараз, але й далі… Багато далі…, Як співали в часи моєї юності, «єсть у революції начало, нєт у революції конца». Така от коротка викладка. Ніхто не передумав?

Начебто ніхто.

Але знов озивається Йостек.

– А вам не здається, шановний, що ви забагато берете на себе? Отак зразу – приїжджаєте сюди, починаєте нас грузити своїми історіями про всіляких екстрасенсів, про свою квантову місію во ім'я Небесного Єрусалиму. А на ранок вже, бачу, починаєте нами тут маніпулювати? Теж мені. А ви? – Йостек звертається чи то до мене, чи то до Віки з Жанною. – Ви всі отак берете йому й вірите. «Товаришу екстрасенсе, зціліть нас!»

– Чьо' ти розбушувався, Геморойчик? Засцав?

– Не засцав, а поостерігся. Я, дозвольте, скажу все, що я тут про декого думаю. Невже нікому не спадало на думку, що весь цей фестиваль – це формена западня? Може, це недобрі люди зібрали нас тут? Може, дехто вирішив, що раз він вже накинув на себе овечу шкіру, ніхто не здогадається про його наміри?

– Йостеку, думайте, що говорите…

– А ви не перебивайте! Не перебивайте. Дайте сказати. Може, декому тут подобається вдавати із себе гуру велемудрого? Може, йому цього в житті не вистачало і він використовує нас, щоби втілювати свої брудні фантазії? Хіба вам таке в голову не приходило?

Алік буряковіє.

– Браток, – озиваюся я. – Прикрий шторку. А то ж за базар відповідати доведеться…

– А ти не погрожуй. Дай сказати. На фестивалі кожен має право голосу.

– Тоді говори за себе.

– За себе і говорю, ясно тобі? – Йостек викинув руку з відстовбурченим вказівним пальцем. – Я цьому вашому екстрасенсові не довіряю. І добреньким я вас, Аліку, зовсім не вважаю, можете не прикидуватися.

– Звідки у вас, Йостеку, стільки злості?

– Звідки треба. Не прикидайтеся святеньким, шановний. Ми одне одного зовсім не знаємо. І я, приміром, навіть уявлення не маю, ким тут хто є насправді, а хто кого із себе корчить. Без образи, але то є так. А те, що тут дехто говорить, не дуже мене переконує. Весь цей шаманізм. Ці фокуси. Балаган. Не люблю балагану.

Йостек біліє, тільки шия вкривається червоними плямами. Алік розгублено водить риб'ячими очками і плямкає губками.

– Заперечувати – це ваше право… – кволо подає він голос. Йостек гмикає.

– …але все одно, радив би спершу спробувати самому, а вже тоді судити…

– Народ, – кажу я, – зам'яли. Гнилий базар. Шо кому не хавається, в того і проблеми. Хтось іде купатися на водоспад? Скупнемся, а там буде видно.

Але дівчата сидять, загіпнотизовані осідаючим жаром суперечки.

«Навіть уявлення не маю, ким тут хто є насправді…»

Віка, стара моя знайома Віка, відгукується йти зі мною. Лорна теж хоче на водоспад. Йостек киває: так, звичайно – і, погано вдаючи, ніби нічого не сталося, лізе в намет по рушник. Лорна скинула пуховик – ходить із цигаркою в руці, зиркає бісівськими очицями.

«Навіть уявлення не маю, ким тут хто є насправді…»

Лорна дивиться на Йостека (той підкреслено не бачить нікого, протирає окуляри) з насмішкуватою цікавістю. У неї вперше помічається хороший настрій. Вона підживлюється суперечками.

«…а кого із себе корчить».

Алік бурмоче, що піде в ліс, назбирає дрівець. Намагається дивитися повз тебе або в керунку дерев. Мовляв, справді, такий, знаєте, ліс цікавий, давно вже мріяв піти туди по хмиз. Після такої догани з боку Йостека мені й самому було б незатишно.

Лорна кличе Жанну йти з нами. Жанна ламається, як цілка. Саме так і не інакше: ламається, як цілка, я в тому ділі розбираюсь.

Врешті мені обридає дивитися на церемонію упрошування, я просто піддаюся імпульсу й збігаю донизу. За спиною Віка гукає зачекати її, але ноги несуть мене на якийсь фігвам, оббігаю його, перескакую через рівчак і, віддихуючись, озираюся. Збігає Віка. Бадьорим кроком скачуть Лорна, Йостек і Жанна.

Яке все-таки чудове місце – Шипіт.

На п'ятині землі, над урвищем – одна з найдавніших стоянок. Тут, між старими буками, зупиняються першопрохідці Шипота. Місцеві старожили відрізняються від залітних (як ото ми) птиць тим, що ставлять своє вогнище солідно та надовго. У них вважається хорошим тоном, коли багаття не гасне ні вдень, ні вночі, ані в найгіршу зливу. Бо куди йдуть свідомі хіпі, коли дощ заливає приватні багаттячка? Звичайно, до патріархів, набиратися розуму.

Також тут тулять свої типі симпатики червоношкірих. Сидять, вишивають бісером. Над всім цим ділом в'ється дим. Так мирно – замилуєшся. Не те, що мої кореші-чорнушники.

Схили урвища всипані ясним сухолистом. Спускаємося східцями до крикливої публіки внизу. Якісь голі дупи, шпана пузата. Побачили чужих – і кінець хіпуванню: ховаються за камені,