Читати книгу - "Вогонь до вогню"

посміхнувся Мустем-алі. — Ми зараз з ним як голка з ниткою. Він мені навіть три видрових шкурки подарував, а я йому грецького ножа.

— Гаразд, витягни з нього все, що можна. А тоді подивимося, чого він вартий: ярлика на сіль чи мотузка на шию.

— Ти випереджаєш мої думки, повелителю, — уклонився Мустем. — А тепер, коли дозволиш, піду підбадьорювати київського посла, аби геть не охляв з голоду, бо на нього чекає ще не один удар.

— Тільки ж гляди, аби той товстун Коцюба знову не запропонував тобі піднімати брилу.

— А я не злостивий, світлий хане, — зблиснув зубами Мустем-алі.

* * *

Степ знемагав від спеки. Він чекав дощу.

Проте дощу не було. На побляклому небі — і це в середині травня! — не було жодної хмаринки. Лише розпечене сонце, немов вогонь у горні, сліпило очі і бджолиним жалом впивалося в обличчя.

— А що ж воно буде влітку? — жахався Сашко, покриваючись десятим потом. Він почував себе так, начебто його живцем засунули в піч, та ще й заслінкою закрили, аби туди не поступало ні крихти свіжого повітря. — Леле, як хочеться пити!

Сашко тоскно озирнувся навколо. Кінна валка розтягнулась від обрію до обрію. Та коли татарські вершники, мов цвіркуни, порскали навсебіч, то посольські гридні та бродники рухалися так, начебто їх тягли на невидимому налигачі.

А далеко попереду десятків з півтора вершників летіло вчвал. І схоже, неперевершений у бігу Коршун на цей раз поступається коневі Хаджибея. Мабуть, і на нього зле впливала ця спека і безводність.

Нарешті попереду, мов надія на порятунок, зблиснуло широке, поприщ на три, сріблясте плесо. Хан, обігнавши Боброка, зупинив коня, показав на плесо канчуком і сказав:

— Дністровський лиман. А той аул над ним греки, які інколи припливають сюди, зовуть Овідіополем. На честь якогось вигнанця, що, кажуть, гарні пісні складав. Чув про такого?

— Ні, — визнав Боброк.

— Я теж не чув, — вдоволено признався Хаджибей. — Мені більше до вподоби наші, ординські пісні, а не завезені звідкілясь… А он там, — хан показав за лиман, де на обрії ледь виднілися якісь білі, руді та чорні цятки, — Акерман, стійбище буджацького хана Котлабуги. На відміну від мене, — Хаджибей посміхнувся, — він більш терпимий до комарів. Мабуть, зачекався на нас брат, — Хаджибей, не примружуючись, глянув на сонце, яке хоч і котилося до заходу, проте світило все ще в повну силу. — Та нічого, за якихось півгодини ми його побачимо.

Після довгої гонитви, в якій його білий заморський огир переміг коня київського посла, Хаджибей ставився до Боброка з більшою повагою та приязню.

Боброк поглянув ліворуч, де лиман мав поєднатися з морем, поглянув праворуч, де лискучими брижами мерехтіла неозора водна поверхня, тоді сказав:

— Не розумію, як нам це вдасться, світлий хане.

Хаджибей широким жестом повів на зелені купини, що закривали околиці Овідіополя:

— Бачиш ті дерева? За ними знаходиться причал, де на нас чекають човни з вітрилами.

Човнів було два. На один сіли Хаджибей з київським послом, на інший — товмачі з мурзами. На цей раз товмачем від київського посла був Медовуха. А Коцюба залишився в Овідіополі, аби підготувати все необхідне для зворотньої дороги, додому. Залишився і Сашко — він мав доглядати за Коршуном.

Мурзи сиділи мовчазно й нерухомо, мов степові кам’яні баби. Мустем-алі неголосно, аби не почули зайві вуха, говорив щось Медовусі. Той час' від часу кивав головою, бризкав на чоло забортною водою або кидав побіжні погляди на гребців. Нараз він озирнувся назад, аби побачити, як далеко відійшов човен від берега і несподівано вигукнув:

— Трясило, це ти?

— А хто ж іще, — повагом обізвався керманич і посміхнувся. — А я тебе, Лукіяне, ще здалеку запримітив.

— То чому ж не обізвався?

— Бо розумний. Ти ж, дивлюся, таким великим цабе став, що, мабуть, і не підступишся.

— Еге ж, — згодився Медовуха. — Я зараз товмач при посольстві київського князя, тож кажи до мене, як до двох. Та коли пригостиш доброю юшкою, то можеш звертатися, як до старого друга. Проте я гадаю, що ти теж не тільки волам хвости крутив. Ханський перевізник — це тобі не жарт.

— Та який там ханський, — заперечив Трясило. — як був бродником, то так ним і залишився.

— З цим Трясилом ми колись разом бродникували, — пояснив Медовуха Мустему-алі. — Він теж тоді руку доклав до того, аби ти, джан, не зустрівся з зарізяками Ковбика. Не забув ще про Ковбика, Трясило?

— Хай його дідько на тому світі не забуває, — похмуро буркнув Трясило.

— Цікава людина, бачу, цей Трясило, — прошепотів Мустем-алі Медовусі. — Непогано було б з ним поговорити.

— Гаразд, — так же пошепки відказав Медовуха, а вголос запитав: — То, може, нам і справді погомоніти ввечері, друже? І не турбуйся, коли в тебе чогось не вистачає. У нас теж дещо знайдеться.

— Атож, — підтакнув Мустем-алі.

Трясило насторожено зиркнув на Медовуху, проте той непомітно підморгнув йому, і керманич знову посміхнувся.

— Обійдемося без вашої частки, — сказав він. — І уточнив: — На початку. А там видно буде…

Нараз його обличчя стало зосередженим: човен Хаджибея наближався до акерманського берега.

Котлабуга, буджацький