Читати книгу - "Вогонь до вогню"

хан, швидше скидався на рухливого, мов ртуть, і жвавого підлітка, аніж на володаря краю, розташованого між Дністром та Сиретом і між пониззям Дунаю та початком Карпатських відрогів. Він чекав гостей, нетерпляче витанцьовуючи ногами, взутими в червоні чоботи без каблуків — поршні, на самісінькому краю широкого дощатого причалу. Неподалік були ще два причали, такі ж широкі, але набагато довші. Зараз до них тулилося два кораблі.

Вони чекали, доки їхні опуклі черева заповняться зерном. Ще один корабель стояв на відстані польоту стріли від берега.

Як тільки човен Хаджибея глухо стукнувся бортом в причал, Котлабуга бісеням підлетів до брата і, виструнчившись перед ним, як простий чауш перед сотником, заторохкотів дзвінкою скоромовкою:

— Доношу найстаршому і найславетнішому з Ногаєвичів, що в буджацькій орді все гаразд: коні радо іржуть, вівці жалібно мекають, а молодший брат з нетерпінням чекає на старшого… — І вже іншим голосом, сповненим любові й пошани, додав: — Вітаю тебе на моїй землі.

— І я тебе вітаю, — Хаджибей притис брата до грудей. — Тільки дозволь зауважити, що не все в тебе так гаразд, як ти кажеш.

— А що саме? — насторожився Котлабуга.

— А те, що поки твої коні радо іржуть, а вівці жалібно мекають, капосні буджацькі горобці того й дивись, геть склюють зерно нашого подільського брата Солтана. Це скільки сьогодні кораблів із зерном пішло за море?

— Ще жодного. Лише оці два вантажаться. І то по обіді почали.

— Це чому ж так мало — зерно у брата закінчується?

— Ні, — відказав Котлабуга і кивнув головою на південь. — Там ще не все поїли.

— Чув? — звернувся Хаджибей до Боброка. — Ми й так не відаємо, що цього літа робити з братовим зерном, а ти ще й київське змушуєш нас продавати.

— Як це — змушуєш? — стріпнувся Котлабуга.

— А так. Київський самозванець Володька надіслав ним, — Хаджибей кивнув у бік Боброка, — листа, в якому вимагає виділити йому місце для порту, з якого він збирається вивозити за море зерно, шкури та меди з усієї Литви. А якщо ми цього не зробимо, то київський князь образиться на нас і почне вимагати землю для порту в Мамая.

В очах Котлабуги спалахнув лихий вогонь.

— Це ж… це нечувано! І що ти йому на це відповів?

— Порвав листа. Сказав, що з рабами не листуюсь. — Хаджибей хитро примружився. — Чи може, я вчинив занадто різко? Тож і приїхали до тебе, щоб ти нас розсудив, брате.

Котлабузі, здається, перехопило подих. Його верхня губа засмикалася, мов у пса, що збирається кинутися в бійку.

— Ну, брате… Тут не листи треба рвати, а серця з грудей цих київських урусів! Це ж нечувано, аби нам, нащадкам Батия і Ногая, недорізані свині-дунгизи наказували, як бути! Може, вони вважають, що наші чауші стали гаремними наложницями або геть вимерли? Що скажеш? — звернувся він до Боброка.

— Я цього не думаю, світлий хане, — відказав Боброк, з висоти свого зросту дивлячись на буджацького хана. «Схоже, що Котлабуга швидше вдає розлюченого, аніж є ним насправді», — подумав він.

— Я йому показав один із своїх туменів, брате, — втрутився Хаджибей. — І він дещо зрозумів.

— Це добре, коли так, — згодився Котлабуга і наставив пальця в живіт Боброкові. — Затям і передай тому, хто тебе сюди послав: у мене теж є тумени. І не слабші, ніж в очаківського хана.

— Ще сильніші, брате, — виправив його Хадкибей. — На порубіжжі тумени повинні бути ще сильнішими, ніж всередині Орди.

Котлабуга кивнув головою.

— Але й це ще не все, — продовжував він і повернувся до свого почту. — Назим-паша, де ти?

Наперед вийшов тлустий чоловік в пишному халаті і з тюрбаном на голові.

— Це наш новий друг, — представив його Котлабуга. — Прибув учора ввечері з Османської Порти на тому красені, — і він кивнув у бік корабля, що стояв віддалік від берега. — Назиме-пашо, скільки туменів дав би нам султан, якби ми звернулися до нього за допомогою?

— Султанове військо злічити неможливо, — розважливо відказав паша. — І два чи три тумени яничарів для нього нічого не значать.

— Хто це такі — яничари? — запитав Хаджибей. Здається, поява цього Назима-паші була для нього несподіванкою.

— Це чауші, яких ми малими дітьми вивезли з підкорених земель. У них немає ні батька, ні матері, окрім священної Порти, в ім’я якої вони навчені вбивати кого завгодно. Перед їхньою ходою зараз тремтить весь світ.

— Чув? — звернувся Котлабуга до Боброка. — Тож передай про це своїм хазяям, і нехай вони добре подумають, перш ніж знову слати листи в Орду, бо після цього їхні землі стануть пустелями, а уруські діти поповнять яничарські тумени Священної Порти. А зараз… — він посміхнувся так, ніби все життя тільки те й робив, що посміхався, — вівці вже не мекають жалібно, бо збулася їхня мрія і вони стали шашликом та пловом для моїх дорогих гостей. Прошу вас до достархану!

Перед тим, як сісти на коня, що його підвів чауш, Боброк пошукав очима Медовуху. Але того ніде не було.

А не було тому, що Медовуха і Мустем-алі в цей час гнали коней слідом за Трясилом. Спершу вони пробиралися якимось пустирищем, потім під копитами коней надовго зачвакала твань. А коли стемніло, з очеретів несподівано вигулькнуло три постаті. Трясило щось стиха їм сказав, тоді запропонував гостям спішитися і пересісти на човен.