Читати книгу - "Скалаки"

віри своїх батьків твердо трималися. Вони весь час належали до громади Чеських братів, жили за їхніми приписами, й це завжди підносило їх над усіма односельцями. Про людське око вони мусили визнавати католицький обряд.

Молодший Скалак, нахилившись над книгою, почав читати, але нараз щось постукало в двері. Мікулаш випростався.

— Це не Їржик,— сказав він і запитливо глянув на батька.

— Піди відчини, але книгу...

Син мовчки встав, і за мить над схроном уже стояв судник.

— Хто там? — вийшовши в сіни, суворо спитав Скалак.

— Відчиніть, будьте ласкаві, — озвався за дверима тоненький голос.

Грюкнув дерев’яний засув, і до хатини ввійшла дівчина. Старий Скалак, виступивши насеред світлиці, допитливо розглядав незнайому. Вона промокла до нитки, мокре розпатлане волосся поприлипало до чола. Спідниця була пошарпана, ноги закаляні, подряпані до крові. Це була Лідушка. Несміливо дивлячись на діда, вона благально заговорила:

— Я заблудила в цій пущі, будьте ласкаві, пустіть мене переночувати.

Суворість зійшла з Мікулашевого виду. Старий Скалак сказав дівчині, щоб вона сіла.

— В нас є що попоїсти? — спитав Мікулаш.

— Я зоставив Їржикові, але він уже не прийде. Там у печі стоїть.

Дівчина, що сиділа на лаві, похиливши голову, аж скинулася, зачувши ім’я «Їржик».

— Звідки ти? — спитав старий Скалак.

— Із Ж.

— Із Ж.? — Батько з сином перезирнулися.— А як же ти сюди заблукала?

— Я йшла на Туров по зілля для бабусі; вийшла по обіді з дому, та загаялася в Б-ському лісі...— Дівчина затнулася.— А тоді мене під горою, де криниця, застала гроза, впала темрява, я йшла і йшла, аж поки у вас світло загледіла.

— А бачила в Б-ському лісі панські влови? Казали, ніби там хтось хотів князя забити. Це правда? — спитав Мікулаш.

— Та ні, він його не хотів забити. Він тільки,— рішуче додала Лідушка,— на поміч прибіг.— І замовкла.

— Хто це «він»? Кому на поміч? — квапливо спитав Мікулаш.

Лідушка почервоніла. Хоч-не-хоч довелося їй розповісти все; однак дівчині раз у раз замикало уста. Мікулашеві очі загорілися гнівним вогнем, він зціпив кулаки.

— Бідолашечка,— пожалів її старий Скалак.— Мікулашу, де ж вечеря? — І подав дівчині кухоль молока та окраєць хліба.

Поки вона їла, дід ізняв із Жердки спідницю, хустку й полотняну сорочку.

— Сердешна Марія...— зітхнув він у задумі. Потім, показавши на одіж, мовив: — Оце тобі, дівчино, перевдягтись, а твоє до ранку висохне,— і разом з сином вийшов у сіни.

Перевдягаючись, дівчина чула, як вони там про щось тихенько говорять. Вона огляділась по хаті. Стіни голі, небілені, ніде ніякої окраси.

Коли вона вже перевдяглася, дідусь із Мікулашем вернулись.

— Ти, певно, стомилася. Ну, йди спати й не бійся нічого. Порозвішуй свою одежину гарненько — так, так,— а тепер ходи зі мною. Узявши скіпку, дідусь вийшов у сіни.

Лідушка сказала Мікулашеві добраніч, але той не відповів; він сидів за столом, підперши голову дужими руками. В сінях старий Скалак показав на драбину.

— Лізь на горище. Пройдеш трошки, там є сіно, в нього ляжеш. Більш у нас ніде тебе покласти.

— Бог вам віддасть. Добраніч!

Іншого разу, побачивши себе такою, Лідушка не вдержалась би від сміху: все на ній висіло, як на опудалі, спідниця була задовга.

Лагідний дідусь пішов, і її огорнула пітьма. Помацки ступивши кілька кроків, Лідка почула під ногами м’якеньке сіно і вляглася на цій пухкій, запашній постелі. Вона почала читати «Отче наш» перед сном, та уста її ворушились, а думки витали далеко. Чого лишень не сталося з нею за день! Її послали по зілля, що було тільки в якоїсь бабусі, котра жила під Туровом. Пригода в лісі, влови, князь, Їржі — все це мигтіло в неї в голові; потім вона згадала свою жахливу дорогу лісом, як після довгого страшного блукання побачила світло з самотньої хижки, схованої в приярку. Знизу з пітьми чулося ревіння води. Лідушка обережно пробиралася до світла, дерлася крізь хащі, поки не опинилась під малесецьким віконцем. Крізь шибку вгледіла лагідне обличчя діда: Мікулаша, що сидів спиною до вікна, вона не могла побачити в лице. Потім у хаті почула ім’я «Їржик» і здогадалася, хто був її оборонець. Упевнилася, що він зі Скалаків. Тоді почула й ім’я «Марія», яке знала з оповідань дядечка Балтазара.

Ну звісно, вона потрапила до Скалаків, це на ній Маріїне убрання. А де ж сама Марія? Мабуть, померла. А той малий хлопчисько, Їржик,— це він сьогодні оборонив її. «Я не маю ймення»,— сказав він їй у лісі. Авжеж, хіба він смів його відкрити? І де його застала гроза?.. І чи ловили його?..