Читати книгу - "Скалаки"

У Находській окрузі над селом Рокетником височить гора Туров. Те, що повідають у всій Чехії про Бланік, у рокетницькому околотку люди розказують про Туров. Туди оце і йшла Лідушка.

Коли вона, добре спочивши, прокинулася, був уже ясний день. У сінях і в хаті було тихо. Вона вийшла за двері. У лісі вже панував спокій; тільки потік за хатиною шумів дужче, ніж звичайно. Збігши до води, Лідушка вмилася. Щоки її розчервонілися, очі сяяли, їй було вільно й легко на серці, мов тій пташині, що весело виспівувала десь поблизу. Умившись, вона ввійшла до хати. Там було тихо. На вбогій постелі лежав старий Скалак; Мікулаш уже давно пішов на роботу. Дідусь був блідий, на виду його відбивалося страждання, проте він лагідно привітав дівчину й показав їй на піч, де стояв для неї сніданок: кухоль молока й шмат хліба.

Потім спитав її, звідки вона і куди йде. Він уже забув, що дізнався про це вчора ввечері.

— Іду по зілля для бабусі. Їй нащось треба такого, а в нас його ні в кого нема.

— А як зветься твоя бабуся?

— Бартоньова.

— Хм... Не пам’ятаю такої... Ви, певне, в Ж. недавно мешкаєте?

— Ми живемо на «Скелі» в Уждяна,— несміливо мовила дівчина, трохи боязко й водночас допитливо дивлячись на діда. Вчора при Мікулашеві вона б цього не сказала, але їй дуже хотілось пересвідчитися, що вона не помилилась у своїх здогадах, і взнати, що думають Скалаки про дядечка Балтазара, котрий господарював на їхньому колишньому обійсті.

Старий поворухнувся і, зронивши голову на подушку, глибоко зітхнув. Лідці здалося, що він зблід іще дужче; її пойняв жаль до нещасного діда. Той знову важко зітхнув. Дівчина зрушила з місця, ніби хотіла підійти ближче й спитати, чи не треба йому чого.

— Стій, дівчино, стій так, як стояла,— попросив Скалак, із зусиллям підводячись у ліжку. — Мені, бач, як я дивлюся отак на тебе, здається, ніби це небіжчиця Марія. Вона була трошки вища за тебе, але в оцьому вбранні ти все ж нагадуєш мені її...— Дід, здійнявши руки до грудей, довго дивився згаслими, глибоко запалими очима на дівчину, вбрану в одіж його дочки.

— Годі, годі,— прошепотів він за кілька хвилин,— в очах тьмариться...— Хвилювання змагало його.— Перевдягнися, дівко.

Лідка, відійшовши в закуток, перебралася в свою вже просохлу одежу. Старий, побачивши її в своєму, здавалося, забув про дочку.

— Що робить Уждян? — спитав він.— Я його колись знав. Як там йому ведеться?

— Живий, здоровий. Що йому переказати?

— Та він мене вже не пам’ятає,— ухилився од відповіді Скалак, закашлявся й упав на подушку.

Лідка, зібравшись іти, подякувала йому за все.

— Син уже пішов до лісу, а я тебе не можу провести. Йди весь час понад річкою, поки не вийдеш із лісу. Тоді берись лугом та стежкою попід лісом до узгір’я. А там уже побачиш Рокетник і Туров.

Лідка вийшла. Спинившись надворі, вона оглянулась на хижку. Її було ледве видно в приярку за густими кущами та деревами. Лідушка подалася вузеньким берегом потоку. Чисте повітря дихало пахощами лісу. Накинувши на плечі білу хустку — в лісі зранку стояла прохолода,— дівчина проворно, мов сарна, йшла вузьким берегом, то хапаючись руками за деревця, то перескакуючи через каміння. Береги зеленіли папороттю та щавлем, у темному лісі по схилах шумів ранішній вітер, звідусіль озивалися пташині голоси. Подекуди густа зарость нависала над самим потоком, так що й пройти ніяк було, і Лідка мусила дертися в обхід по схилу. Вона ніби й не бачила темного похмурого бору довкола себе, бо думкою була ще в хатині, з її мешканцями. Старий Скалак лежить там нині недужий, сам, і доглянути його нікому; онук його Їржик помагає чужим людям і не знає, що дідусь заслаб... А от далеко в лісі почулися важкі глухі удари: то, певно, Мікулаш надсаджується там, рубаючи ліс на дрова чи на вугілля. А хто в цьому винен?

Уперше в житті її душу сповнило гірке почуття. Невже цей світ весь тільки для панів, а інші люди створені лиш на те, щоб терпіти від них муку та наругу? За віщо їм таке право, такі розкоші! Дівчина й раніше чула скарги сусідів та оповідання про лиху кріпацьку долю, а вчора й на собі спізнала, що то таке пани. Побачивши ж, як бідують Скалаки, довершила в уяві смутну картину.

Схили, що стискали потік, розходилися чим далі, тим ширше. Уже розкрився перед нею весь простір синього неба, по якому пливли білі хмарки. Лідушка вийшла на край лісу. Спинившись, вона оббігла очима долину. Де-не-де поміж деревами виднілися хатки, а далеко на обрії синіли в прозорому повітрі чесько-кладські гори. Лідка повернула ліворуч і пішла попід лісом до крутого узгір’я.

До Турова було вже недалеко. Під цією горою в бідній халупці жила бабуся, що знахарювала, як і стара Бартоньова.

В цей час на вершині Турова під могутнім старим буком спочивав Їржик. Поруч нього лежали цимбали. Згорнена куртка правила йому за подушку, шапка скотилася з голови. Вітерець обвівав його відкрите